Читати книгу - "Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька"

Закінчивши черговий звіт, я відкинувся на спинку крісла і дозволив собі кілька хвилин роздумів. За вікном офісу вже сутеніло, місто поволі занурювалося у вечірню прохолоду, а вогні автомобілів і вітрин створювали затишний міський пейзаж. Думки про роботу, про нові вакансії та проблеми Макса перепліталися в голові, створюючи складний, але чуттєвий калейдоскоп, у якому було місце і для мрій, і для надій.

***

Ось і настав той день, коли я нарешті побачу Мію. Мене охоплювало хвилювання: цікаво було глянути, як вона змінилася за ці місяці. Чи зможу я побачити в її очах той відблиск, який завжди був там, коли ми були разом? Тієї іскри, яка завжди мене зачаровувала і змушувала серце битися швидше.

Я одягнувся ретельніше, ніж зазвичай, і поглянув у дзеркало. Здавалося, що і час для мене не стояв на місці — нові життєві обставини, нові переживання. Але це не мало значення. Важливим було те, що ми знову побачимося. Глянувши на себе в дзеркало, я був задоволений зовнішнім виглядом, незважаючи на те, що не любив сорочки і носив їх дуже рідко. Але сьогодні свято друга, тож потрібно бути вдягнутим відповідно.

Закривши квартиру, я швидко спустився по сходах і пішов до стоянки, де стояла моя автівка. Вона багато що для мене значила, адже саме на ній батько вчив мене водити, а потім я з легкістю здав на права. Пам’ятаю, як ми ганяли на ній, відчуваючи свободу і вітер у волоссі. Ті моменти залишилися зі мною назавжди, ставши частиною моєї історії.

Мія завжди була поруч, підтримуючи мене в кожному моєму починанні. Коли я сідав за кермо, вона завжди сідала поруч, довіряючи мені, навіть коли я був ще новачком на дорозі. Ми разом досліджували нові маршрути, знаходили затишні місця для пікніків і просто насолоджувалися моментами разом. Якось ми вирушили на нашу улюблену прогулянку, і Мія попросила навчити її водити. Це було несподіване прохання, але я з радістю погодився. З того дня ми почали наші уроки водіння. Спочатку вона була трохи нервова, але я заспокоював її, показуючи всі основи і пояснюючи кожен крок. Перші кілька разів ми їздили по пустих полях, де вона могла навчитися водити без зайвого стресу.

Поступово вона стала впевненіше тримати кермо, і ми почали виїжджати на більш людні вулиці. З кожним новим уроком вона ставала все краще і краще водити. Мені подобалося бачити її прогрес, і я пишався тим, як швидко вона навчилася. А коли ми вирушили на невеличку подорож за місто, вона вперше самостійно подолала велику відстань. Її обличчя світилися від радості, і це були ті моменти, які я хотів зберегти в пам’яті назавжди.

І ось тепер, готуючись до зустрічі з нею, я відчував змішані почуття — хвилювання, очікування, надію. Мія завжди була для мене більше — ніж просто дівчина. Вона була частиною моєї душі, моєю опорою і натхненням. І тепер, через усі ці місяці, я знову відчував, як моє серце починало битися швидше, наче повертаючись до тих безтурботних днів, коли ми були разом, відкриваючи світ і один одного.

А зараз вона вже й не їздить, адже, якось, Макс розповідав, що вона продала свою автівку. Сівши в авто, я завів двигун і поїхав до РАЦСу. Дістався туди досить швидко і з нетерпінням чекав, коли з’явиться Соломія. Через кілька хвилин під’їхало таксі, і звідти вийшла вона, в чарівній синій сукні, яка колись дуже мені подобалася. Впевнений, вона не просто так її одягнула, хотіла справити на мене враження, і в неї це більш ніж вдалося.

Підійшовши ближче, вона привіталася і окинула мене поглядом. В її очах я помітив сум і приховану радість. Ми розмовляли, і я часто ловив її погляд на собі. Але потім вона натякнула мені бути її коханцем. Я не міг згодитися на її пропозицію, щиро відмовив. Мія, здавалось, прийняла це спокійно і запропонувала зустрітися завтра на нашому улюбленому місці. Я змовчав, коли побачив, що автівка Макса вже наближалася до нас.

Через кілька хвилин з неї вийшов Макс, а за ним Мирослава. Очікував побачити її незадоволене обличчя, але сьогодні вона, як не дивно, посміхалася і нервувала. Вони удвох швидко підійшли до Мії, де Макс познайомив її зі своєю обраницею. Я стояв осторонь, намагаючись зберегти спокійний вигляд. Хоч вибір Макса мені не подобався, але я розумів, що це його спосіб врятувати себе від примусового шлюбу з кимось ще гіршим.

Коли черга знайомства дійшла до мене, я намагався бути ввічливим. Потім ми всі пішли до РАЦСу, де я стояв поруч з Максом, стискаючи руки в кулаки, чекаючи, коли це все нарешті закінчиться. Інколи я ловив погляд Соломії на собі і тихо радів цьому. Хоч я ще не прийняв рішення, чи йти на зустріч до неї в парк, чи ні. Сумнівів щодо цього не було, але думки, як це все може закінчитися, не давали мені спокою.

Сонячні промені, проникали крізь вікна, грали на її обличчі, роблячи її ще прекраснішою. У цей момент я зрозумів, що, незважаючи на всі сумніви і страхи, я не можу відмовитися від шансів на новий початок. Цей день став для мене точкою відліку, можливістю зануритися в те, що було і, можливо, ще буде.

По закінченню урочистості я попрощався з усіма і поїхав додому. Проте дорогою ледь не наїхав на маленьке кошеня. Зупинившись, я вийшов з автівки і взяв його на руки. Йому було не більше двох місяців. Оглянувшись навколо, я зрозумів, що кошеня, мабуть, підкинули.

— І що ж мені з тобою робити? — запитав я, глянувши на руденьке створіння.

— Мяу, — тихо відповіло кошеня, трохи налякано.

Виявилося, це була дівчинка. Не дивно, що її підкинули. Я вирішив забрати кошеня з собою. Сівши в автівку, посадив її на сусіднє сидіння. Всю дорогу вона сиділа спокійно, а під кінець навіть заснула. По дорозі я заїхав до ветеринарної аптеки, а ще до магазину. Приїхавши я вийшов з авто, і взяв цей маленький клубочок і поніс до квартири, яку нещодавно придбав за гроші, позичені у друга.