Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Це яким таким чином?- запитую я, хмурячи брови.

- Аби ти краще зосередилася на мені. Ти забула, що ти малюєш саме з мене?

Губи хлопця розтягуються у пустотливій посмішці.

Я повертаюся до мольберта. Продовжую картину, намагаючись не звертати уваги на пронизливий погляд Алекса.

- Не дивись так. Ти відволікаєш, - не витримую я.

Алекс сміється своїм мелодійним сміхом, мов теплий вогонь потріскує в каміні.

Осуджуючи дивлюсь на нього. Хлопець підіймає обидві долоні догори, прикушуючи нижню губу.

- Давно ти знайомий з містером Барром? – переводжу тему.

- Він був другом моєї матері. Вільям не одразу став художником. Він починав як письменник, але значного хисту в нього не було. На курсах він познайомився з мамою.  Барр захоплювався поезією, але з римою не дружив. Тож мати допомогла добитися успіхів в прозі. Містер Барр і досі веде колонку в місцевій газеті про живопис.

- А як він став керівником галереї?

- Все почалось, мабуть, з газети. В нього був талант художника. Мама допомогла знайти свій стиль у письменництві. А далі справа часу. Завдяки таланту він навчав учнів при галереї, а далі роки праці і наявність знайомих в творчому бізнесі, так твін став керівником галереї.

- Ти розповідав, що твоя мама писала. Чого містер Барр не допоміг їй з ілюстраціями в книзі?

- Бо мама не збиралася видавати свої твори. Вона не вважала свої роботи гідного того аби їх побачив світ. Хоча вона дуже сильно помилялася. Тож своє життя вона марнувала на роботу секретарем у фінансовій компанії.

- А як батько відносився до цього?

- Він підтримував маму в усьому. Одного разу він приніс у редакцію газети мамину дитячу казку в газету. Її надрукували в дитячому розділі. Він такий щасливий приносив цю газету мамі зранку, але виявилося, що редактор переробив історію, змінив героїв. Тож більше у газети ми не зверталися. А мама занепала духом, вбила собі в голову, що її історії погані, тому їх переробили.

- Це сумно і жахливо. Яке право редактор мав паплюжити твір?

- В газетах це звичне діло. Мама продовжувала писати, але нічого чути про публікації не хотіла. Коли доходи зросли, в батька була вже своя велика майстерня, ми пропонували самим надрукувати її твори і видавати в світ, але мама вже нічого слухати не хотіла. Вона займалася фінансовими справами бізнесу. А згодом вона захворіла. У мами взагалі було слабке серце. Хвороби накопичились і серце не витримало. Батько намагався вилікувати її, продав бізнес, відкрив маленьку майстерню, переробивши наш будинок, але все марно. Слабке серце не витримало.

- Як давно мами не стало?

- Вона померла вісім років тому.

- Мені дуже шкода, Алексе, - тихо промовляю я.

Підходжу до хлопця і обіймаю його за плечі.

- Тобі ще багато залишилося? В мене вже спина німіє сидіти в одній позі, - переводить тему хлопець.

- Так ти можеш рухатися. Я ж не портрет малюю з тебе.

- Я можу подивитися, що там виходить?

- Ще ні. Мені залишилося не багато. Скільки часу вже минуло?

Алекс дивиться на свій ручний годинник.

- Приблизно години чотири.

- Скільки?

- Чотири години. Якщо тобі ще багато, я можу поговорити з Вільямом і ти продовжиш завтра.

- Ні, мені залишилися останні мазки, але вона ще має добре просохнути.

- Я гляну. Ти все одно майже закінчила.

Алекс наближається, а я машинально простягаю руку вперед, намагаючись зупинити його і добрячим мазком розмальовую жовтою фарбою його щоку. Хлопець смішно завмирає і зажмурює очі.

- Вибач, - крізь сміх кажу я.

- Отже, тобі смішно, - серйозно промовляє хлопець , наближаючись до мене.

Алекс простягає руку і забирає зі столу пензлик, макає його в світло-зелену фарбу.

- Ні, ні. Навіть не думай цього робити, - задкую від хлопця.

Він широкими кроками наздоганяє мене і я відчуваю як пензлик торкається мого підборіддя.

Я витягаю руку з пензликом і відбиваю його руку. Ми боремося пензликами, мов на шпагах. Алекс витягає ліву руку і тягне мене в свої обійми, пригортає до себе і я відчуваю вологий ворс на своїй щоці. Хлопець міцно тримає мене, вимальовуючи якийсь візерунок на моєму обличчі.

Я верещу.

- Так не чесно. Ти змухлював. Так не можна.

- А хіба є правила боротьби на пензликах? – сміється хлопець.

- От ти як, - примружую очі і різкими рухами пензлика малюю йому вуса.

Хлопець починає лоскотати мене, я опускаю з рук пензлик. Сміюсь, хапаючи ротом повітря. Напевно, зі сторони я виглядаю як навіжена, крутячись в руках Алекса.

Я розвертаюся обличчям до хлопця, руками прибираючи його пальці.

- Досить. Я вже не можу дихати.