Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Я потягнулася до паперів Ґідеона.　

А згасне раптом весь зірок тузінь,

Розтане юність і візьметься дуба тлінь…　

І поповзе його нутром черва —　

Так вступить доля людства у свої права!

Я прочитала це вголос, не вірячи власним очам, намагаючись не звертати уваги на мурашки по спині.　

— Гаразд, припустімо, я теж є серед дванадцяти зірок, але решта для мене як було, так і лишилося тарабарщиною…　

— На берегах тут є позначка: «Щойно в мене буде еліксир, вона має померти!» — пробурмотіла Леслі, просунувши голову під моєю рукою. — Це ти розумієш, еге ж? — Вона міцно-міцно пригорнула мене. — Ти ніколи, ніколи більше не повинна наближатися до цього вбивці, тобі ясно? Це кляте Коло крові не повинне замкнутися, нізащо! — Леслі трішки відхилилась від мене. — Люсі й Пол зробили все можливе, втікши з хронографом. Але, на жаль, знайшовся другий екземпляр, — вона відпустила мене і докірливо глянула на Ґідеона. — А декому в цій кімнаті більше не було чого робити, крім як старанно наповнювати новий хронограф кров’ю всіх мандрівників у часі! Пообіцяй мені тут і зараз, що цьому графові більше не трапиться нагоди задушити або заколоти Ґвенні…　

Ксемеріус виринув із глибокого сну:　

— …а також отруїти, застрелити, четвертувати, повісити, обезголовити, забити до смерті, втопити, скинути з хмарочоса… — натхненно вигукнув він. — А про що мова?　

— «Як згасне ж зірка та дванадцята за ночі, Орел мети одвічної доскочить», — тихо сказав Ґідеон. — Тільки ось померти вона не може!　

— Ти, напевно, хотів сказати «не має права»? — поправила його Леслі.　

— Не повинна, не хоче, не зобов’язана, — пробелькотів Ксемеріус, знову опустивши голову на свої лапки.　

Ґідеон сів на підлогу перед нами. Погляд його знову став цілком серйозним.　

— Саме це я хотів тобі розповісти, перш ніж ми… — він кахикнув. — Ти вже казала Леслі, що лорд Аластер поранив тебе шпагою?　

Я кивнула, а Леслі зауважила:　

— Вона справді народилася під щасливою зіркою, на щастя, він схибив!　

— Лорд Аластер — один із найкращих фехтувальників, яких я знаю, — зауважив Ґідеон. — І він таки поцілив. Рана була справді небезпечною для життя. — Він торкнувся кінчиками пальців моєї руки. — Точно кажучи, ця рана була смертельною.　

Леслі шумно вдихнула повітря.　

— Та мені ж просто прима… — пробурмотіла я, згадавши свій політ під стелю та картину, що розгорнулася піді мною.　

— Ні! — похитав головою Ґідеон. — Це було не марення! Такі речі неможливо вигадати. До того ж я там був!　

Якусь мить він не ладен був продовжувати далі, але швидко опанував себе.　

— Коли ми стрибнули назад, ти вже не дихала півхвилини. І коли я з тобою на руках опинився в підвалі, у тебе досі не було пульсу, жодних сумнівів. А ще за хвилину ти розплющила очі й любенько сіла.　

— Отже… — почала Леслі, і тепер була її черга витріщатися на Ґідеона.　

— Отже, Ґвенні безсмертна, — заявив Ґідеон і осяяв мене променистою посмішкою. У відповідь я лише спантеличено кліпала очима.　

Ксемеріус підвівся і почухав собі черевце. Паща його розтулилася та одразу й закрилася, але замість коментаря він лише приснув на подушку водою.　

— Безсмертна? — очі Леслі розкрилися ще ширше. — Як… горянин[50]?　

Ґідеон кивнув.　

— Тільки на відміну від нього Ґвендолін не помре, навіть якщо відтяти їй голову. — Він підвівся, і обличчя його стало суворим. — Ґвендолін узагалі не може померти. Хіба що відбере життя сама в себе. — І упівголоса продекламував: — «І знайте! Ті зірки згорають лиш в любові, Які загинути в ім’я її самі готові».　

Мою кімнату заливало рожеве світло вранішнього сонця, у якому кружляли маленькі порошинки. Я, вперше за останній час, прокинулася цілком бадьорою. Я обережно помацала під нічною сорочкою вчорашню рану на грудях і обвела пальцем її край.　

Безсмертна.　

Спочатку я не наважувалася повірити припущенням Ґідеона через їхню абсурдність, а моє життя, здавалося, висіло на волосинці через купу негараздів. Мій розум рішуче відмовлявся приймати ці факти.　

Але глибоко всередині я одразу збагнула, що Ґідеон має рацію: шпага лорда Аластера мене вбила. Я відчувала біль і бачила, як по краплині спливає моє життя. Я зробила свій останній подих. А проте була жива…　

Цілий вечір усі розмови крутилися навколо мого безсмертя. Особливо розпатякалися Леслі та Ксемеріус, оговтавшись від першого шоку.　

— Цікаво, невже в неї ніколи не буде зморщок?　

— А ось припустімо, що на тебе впаде бетонний блок вагою вісім тонн? Отож тобі доведеться далі жити плескатою монеткою?　

— Може, ти не те щоб безсмертна, а просто маєш сім життів, як у кішки?　

— Цікаво, якщо їй видряпати око, чи воно виросте знову і на тому ж місці?

Те, що Ґідеон не відповідав на жодне з цих питань, не надто заважало Леслі. Певно, вони тягли б у свою дудку до самого ранку, але до нас зайшла мама і відправила Ґідеона та Леслі по домівках. На жаль, вона була невблаганна.　

— Ґвендолін, пам’ятай про те, що ще вчора ти була хвора, — нагадала вона. — Я лише хочу, аби ти як слід виспалася.　

Як слід виспалась! Наче після такого дня можна взагалі заснути! Нам ще купу всього треба обговорити!　

Я спустилася разом з Леслі та Ґідеоном і попрощалася з ними біля дверей. При цьому Леслі як найкраща подруга одразу все втямила і вистрибом помчала до автобусної зупинки, пославшись на терміновий дзвінок (я чула, як вона кричить у слухавку: «Берті, привіт! Скоро буду вдома»). На жаль, Ксемеріус не був таким увічливим. Він завис сторчма над ґанком й гучно заспівав:　

— Ґвендолін і Ґідеон обіймались під вікном, з вікна витріщились очі — і Ксемеріус регоче.　

Отож я неохоче попрощалася з Ґідеоном і піднялася назад у кімнату, поставивши собі за ніч усе добряче обміркувати і, якщо треба, зробити кілька дзвінків та скласти нарешті план. Але варто було мені лише на хвильку прилягти й розтягнутися на ліжку, і я заснула мов убита. І решта, певно, вчинила так само: на дисплеї свого телефону я не побачила жодного пропущеного дзвінка.　

Я з докором глянула на Ксемеріуса, який спав, згорнувшись калачиком біля моїх ніг, а тепер потягнувся й глибоко позіхнув, і напустилась на нього:　

— Ти мусив мене розбудити!　

— Я тобі що, будильник, о безсмертна пані?　

— Я гадала, що привидам сон потрібен як зайцеві бубон.　

— Може, й не потрібен, — мовив Ксемеріус, — але після розкішної вечері трошки задати хропака вельми корисно. — Він