Читати книгу - "Аутсайдер"

— Ні, — відповів Ралф.

Але то було краще, ніж жовта шлейка ліфчика. Тут був зв’язок — збіжність, якщо скористатися тим словом Джинні. І Ралф гадав, що зможе встановити цей зв’язок, тільки для цього знадобиться допомога Юна Сабло. Детектив підвівся.

— Дякую, що приділила мені час, Марсі.

Вона холодно до нього всміхнулася.

— Для тебе — місіс Мейтленд.

— Зрозумів. І, Говарде, дякую, що влаштував цю зустріч.

Він простягнув адвокатові руку. На мить рука зависла в повітрі, але зрештою Гові її потиснув.

— Я вас проведу, — сказав Алек.

— Думаю, я сам знайду дорогу.

— Звісно що знайдете, та оскільки я вас сюди завів, то й виведу — для рівноваги.

Вони перетнули вітальню і рушили коротким коридором. Алек прочинив двері. Ралф вийшов надвір і з подивом помітив, що Алек прослідував за ним.

— То річ у цьому порізі?

Ралф змірив його поглядом.

— Не розумію, про що ви.

— Гадаю, розумієте. У вас обличчя перемінилося.

— Підвищена кислотність у шлунку. Зі мною таке часто трапляється, а зустріч була не з легких. Хоч не така важка, як погляд дівчинки. Я почувався наче комаха під мікроскопом.

Алек зачинив за ними двері. Ралф спустився на дві сходинки, але через його високий зріст чоловіки опинились майже на одному рівні.

— Хочу вам дещо сказати, — мовив Алек.

— Гаразд, — Ралф наготувався слухати.

— Хріновий вийшов у вас арешт. Такий хріновий, що пиздець. Певно, ви й самі це вже втямили.

— Удосталь мені прочуханів за один вечір, — Ралф почав відвертатися.

— Я ще не закінчив.

Ралф знову повернувся до Алека обличчям, нахиливши голову й трохи розставивши ноги. Позиція бійця.

— Дітей у мене немає. Марі не змогла народити. Але якби в мене був син віку вашого хлопця і якби я мав вагомі підста­ви вважати, що вбивця і сексуальний злочинець відіграє не останню роль в його житті, що мій син бере з нього приклад, то, мабуть, вчинив би так само, а то й гірше. Я маю на увазі те, що розумію, чому ви втратили здібність ясно мислити.

— Гаразд, — відповів Ралф. — Краще від цього нікому не стало, але дякую.

— Якщо ви передумаєте й захочете розповісти мені про той поріз — телефонуйте. Певно, ми всі тут граємо за одну команду.

— Добраніч, Алеку.

— Добраніч, детективе. Бережіть себе.

  20

Він саме розповідав Джинні, як пройшла зустріч, коли задзвонив телефон. Це був Юн.

— Ралфе, завтра поговоримо? Дещо дивне було в тому сараї, де малий знайшов одяг, у якому Мейтленда бачили на вокзалі. І не просто дещо, а багато чого дивного.

— Розказуй вже.

— Ні. Я їду додому. Втомився. І мені треба все обдумати.

— Окей, завтра. Де?

— У якомусь тихому й непримітному місці. Не можна, щоб нас бачили за розмовою. Ти в адміністративній відпустці, а мене вже усунули від цієї справи. Власне кажучи, ніякої справи нема. Відтоді як Мейтленд помер.

— Що буде з одягом?

— Відправили на криміналістичну експертизу до Кеп-Сіті. Потім його передадуть в управління шерифа округу Флінт.

— Ти серйозно? Одяг має зберігатися разом з іншими речдоками в справі Мейтленда. Окрім того, Дік Дулін навіть висякатись без збірника правил не може.

— Може, й так, але тауншип Кеннінґ — це округ, а не місто, тож підпадає під юрисдикцію шерифа. Я чув, що голова Ґеллер послав сюди детектива, але просто для проформи.

— Госкінза.

— Ага, точно. Він іще не приїхав, і поки доїде, там уже нікого не буде. Може, він десь заблукав.

«Радше зупинився десь пропустити пару келихів», — подумав Ралф.

— Зрештою одяг опиниться в якійсь скрині для речдоків в управлінні шерифа, — сказав Юн, — і на початок два­дцять другого століття там і лежатиме. Усім посрати. Загальна думка така, що це зробив Мейтленд, Мейтленд помер, і треба жити далі.

— Я до цього ще не готовий, — мовив Ралф і всміхнувся, коли Джинні, яка сиділа на дивані, здійняла кулаки й виставила вгору великі пальці. — А ти?

— А чого б я оце з тобою говорив? Де ми завтра зустрінемося?

— Біля залізничного вокзалу в Даброу є невеличка ка­в’яр­ня. Називається «Ірландська ложка О’Маллі». Знайдеш?

— Ще б пак.

— О десятій?

— Домовились. Якщо в мене з’являться справи, я зателефоную, і ми перенесемо зустріч.

— У тебе ж є всі протоколи від свідків?

— Так, на ноутбуці.

— Не забудь його з собою взяти. Усі мої речі лишилися у відділку, а мені там не можна з’являтися. Маю багато чого тобі розказати.

— І я теж, — відповів Юн. — Може, ми й розкриємо цю справу, Ралфе, та не певен, що розгадка нам сподобається. Таке враження, що ми заходимо в дрімучий ліс.

«Власне, — подумав Ралф, поклавши слухавку, — це більше скидається на канталупу. І в цій сраній дині повно хробаків».

  21

Дорогою до ранчо Елфманів Джек Госкінз зупинився в «Прошу, джентльмени». Замовив горілку з тоніком — вирішив, що заслуговує на неї після того, як його на три дні раніше викликали з відпустки. Першу склянку він проковтнув за один мах, потім замовив другу й став потроху сьорбати. На сцені було двоє стриптизерок, поки що повністю одягнених (у «Прошу, джентльмени» це означало труси й ліфчик), та вони ліниво терлися одна об одну, від чого в Джека набряк невеликий стояк. Коли він дістав гаманець, щоб розрахуватися, бармен замахав руками.

— За рахунок закладу.

— Дякую.

Джек кинув на шинквас чайові й пішов, відчуваючи, що настрій трохи поліпшився. Уже в дорозі він дістав із бардачка пачку м’ятних льодяників і розжував парочку. Кажуть, що горілка не пахне, та це брехня собача.

Дорогу до ранчо перетягнули жовтою поліцейською стрічкою — окружною, а не міською. Госкінз вийшов з автівки, витягнув із землі кілочок, на який почепили стрічку, проїхав, а тоді встромив кілок назад. «Бляха, ото скалка в сраці», — подумав він, і скалка вгрузла ще глибше, коли він під’їхав до купки перехняблених будівель (один великий сарай і три менші) — тільки щоб побачити, що там уже нікого нема. Він спробував зв’язатися з відділком, хотів поділитися з кимось своїм розпачем, хоча б із Сенді Мак-Ґілл, яку вважав за першокласну манірну хвойду. По рації чулась тільки статика, і, звісна річ, мобільники в цих Південних Нетрищах не ловили.

Джек дістав ліхтарик із довгим руків’ям і виліз із машини — здебільшого, щоб ноги розім’яти, бо робити тут було нічого. Послали дурня на дурну роботу, і хто ж той дурень, як не Джек. Дув сильний вітер — гаряче дихання, найкращий друг лісової пожежі, якщо така одна почнеться. Біля старої водонапірної колонки згуртувались зарості віргінської тополі. Листя на деревах танцювало й шурхотіло, тіні шугали по землі у місячному сяйві.

Вхід до сараю, де знайшли одяг, перегородила ще одна жовта стрічка. Ясна річ, що речдоки вже спакували й відправили до Кеп-Сіті, та все одно Джека пробирали дри­жаки від