Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Чи справді вона після того з’явилася на бенкеті, надівши геть усі прикраси, що Джим дарував їй під час заручин? — спитала Сілія Різ.

— Бігме, ні! Хтозна-звідки беруться такі історії. Певно, декому тільки й радості, що пліткувати. А я собі думаю, Джим іще пошкодував, що покинув Філіппу. Жінка тримала його під закаблуком… хоч варто було їй поїхати, як він улаштовував пиятики.

— Я бачила Джима Мобрея тільки раз — того вечора, коли хрущі мало не розігнали паству на ювілейній службі в Лобриджі, — сказала Крістіна Крофорд. — А що не впорали хрущі, те довершив Джим Мобрей. Вечір тоді був спекотний, тож парафіяни розчахнули всі вікна. Хрущі залітали до церкви сотнями, гули й товклися, як бараняче стадо. Вісімдесят сім дохлих хрущів вимели вранці з помосту для півчих. Дами впадали в істерику, щойно хрущі підлітали до їхніх облич. А навпроти мене, через прохід, сиділа жінка нового пастора, пані Лорінг, у великім мереживнім капелюсі з довгими перами…

— Вона завжди надто модно вбиралася, як на дружину пастора, — урвала її пані Бакстер.

— …Тут я почула Джимів шепіт: «Дивися, як я зіб’ю хруща з паніматчиного капелюха». Джим сидів точнісінько за нею. Він нахилився, ляснув хруща — але не влучив і збив капелюха з голови пані Лорінг, аж той покотився між лав просто до кафедри. Джим ледь не вмер од переляку. Пастор, уздрівши, як до нього летить жінчин капелюх, затнувся й умовк — не зміг уже пригадати, що був казав. Хор заспівав останній гімн, б’ючи хрущів. Джим поплентався до кафедри й повернув капелюх пані Лорінг — думав, вона його висварить, бо та була, як то кажуть, у гарячому купана. Але вона просто наділа капелюх на свою золотаву голівку й розсміялася. Каже: «Якби не ви, Пітер іще двадцять хвилин проповідував би й ми тут усі подуріли б від тих хрущів». Добре, звісно, що вона не сердилася, та багато хто вважав, що негоже було їй так казати про власного чоловіка.

— Таж не забувайте, як вона родилася, — мовила Марта Кротерс.

— І як же?

— Вона була Бессі Телбот, жила на західнім боці острова. Якось уночі зайнявся дім її батька й серед тої метушні, просто в саду, попід зорями, народилася Бессі.

— Як романтично, — озвалася Майра Мюррей.

— Романтично? Я сказала би — непристойно.

— Але подумайте — родитися попід зорями, — мрійливо зітхнула Майра. — Вона мала стати дочкою зірок — осяйною, відважною, щирою та вродливою, з лукавими іскорками в очах.

— Вона така й була, — мовила Марта. — Хтозна, зорі тому виною чи ні. Тяжко їй довелося в Лобриджі, де всі вважали, що паніматка мусить бути благодушна й манірна. Один церковний староста вздрів, як вона танцювала біля колиски свого немовляти, і заявив, буцім не слід їй тішитися з того, що має сина, доки вона не знатиме, чи був він обраний Богом.

— До речі, про немовлят. Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, — сказала вона, — а королеви мають дітей?»

— Той староста, певно, був Александр Вілсон, — припустила пані Мілгрейв. — Страшний буркотун — я чула, він своїм рідним слова мовити за столом не давав. А щодо сміху, то в його домі ніхто й хихикнути не міг.

— Уявіть собі — дім, де ніхто не сміється, — здригнулася Майра. — Це ж… це блюзнірство!

— Александр був гнівливий — міг із дружиною по кілька днів не розмовляти, — вела далі пані Мілгрейв. — Вона тоді бодай відпочивала.

— Принаймні Александр був чесний і бережливий господар, — сухо проказала пані Клоу. Александр Вілсон доводився їй п’ятиюрідним братом, а Вілсони ревно дбали про честь родини. — По смерті він залишив сорок тисяч доларів.

— Шкода, що він таки мусив лишити їх, — мовила Сілія Різ.

— Його брат Джефрі не залишив по собі ані цента, — відповіла пані Клоу. — Правду кажучи, він у родині був таким собі злидарем. Зате тільки й знав, що сміятися. Тринькав усі заробітки, дружив з кожним стрічним і вмер на порожню кишеню. Що він узяв від життя з усіма своїми веселощами та сміхом?

— Може, і небагато, — притакнула Майра. — Але подумайте, скільки він дав життю. Він завжди ділився — турботою, приязню, усмішками, навіть грішми. Він був багатий друзями, а Александр одвіку не мав жодного приятеля.

— Джефові друзі не поховали його, — утяла пані Мілгрейв. — Це зробив Александр, і поставив йому дуже добрий надгробок, за цілих сто доларів.

— Та коли Джеф попросив у нього позику в сотню доларів на операцію, що могла б урятувати йому життя, хіба ж Александр не відмовив? — заперечила Сілія Різ.

— Ну-ну, ми стали геть безжальні, — примирливо озвалася пані Карр. — Зрештою, світ — не клумба зі стокротками й незабудками, і кожен має свої вади.

— Нині женяться Дороті Кларк та Лем Андерсон, — мовила пані Міллісон, воліючи дібрати веселішу тему для розмови. — А ще ж і року не минуло, як він обіцяв застрелитися, коли не здобуде Джейн Еліот.

— Юнаки незрідка дивне кажуть, — відповіла пані Чабб. — А Дороті й Лем нікому не розповідали — зо три тижні тому стало відомо, що вони заручені. Минулого тижня я розмовляла з його матір’ю, то вона й словом не прохопилася, що весілля вже так невдовзі. Жінка, здатна бути таким сфінксом, не викликає в мене дружніх почуттів.

— Мене дивує, що Дороті Кларк віддається за нього, — сказала Агата Дрю. — Навесні я гадала, що вона вийде за Френка Клоу.

— Я чула, буцім Дороті запевняла, що із Френка партія краща, та їй нестерпна була сама думка про те, щоби вранці бачити, як із-під ковдри витикається цей ніс.

Пані Бакстер нервово сіпнулася й не засміялася разом із усіма.

— Негоже розмовляти про ці речі в товаристві такої юної дівчини як Едіт, — мовила Сілія, глузливо зиркнувши на швачок.

— Ада Кларк уже заручена? — поцікавилася Емма Поллок.

— Ні, — відказала пані Міллісон. — Лише сподівається. Та вона змусить його освідчитися. Дівчата в їхній родині вміють собі женихів добирати. Її сестра Поліна вийшла за найбагатшого фермера в околиці.

— Поліна — вродливе дівча, та голова в неї дурницями забита, — мовила пані Мілгрейв. — Інколи я собі думаю, що вона вже й не порозумніє.

— Порозумніє, — запевнила Майра Мюррей. — Коли в неї знайдуться діти, вона набереться мудрості в них, як то було з вами й зі мною.

— Де