Читати книгу - "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"

Привертають увагу в цьому плані деякі українські гідроніми, зокрема, в басейні Дунаю: ріка Апшиця (п. Тиси, л. Дунаю), тече з-під гори Апецький Плаєць північніше села Водиця Рахівського р-ну (Закарпатська обл.). Пор. полонина Апецка, населений пункт Апшиця (суч. Водиця), Вишня Апша (суч. Верхнє Водяне), Середня Апша (суч. Середнє Водяне) в тому ж Рахівському р-ні. Нижня Апша (суч. Діброва) — в Тячівському р-ні. Варіанти їх: Апса, Апсиця, Апсавиця. Там же — потічок Апшинець (л. Чорної Тиси, п. Тиси, л. Дунаю). Пор. також — гребля Апшинец, гора Апшенеска (СГУ, 23). Як бачимо, тут Апшиця = Водиця, Апша = Водяне. Отже, пов’язуваня назв Апса-Апша, Апсиця-Апшиця з санскр. apas, apsu — «вода» цілком слушне.

Цікава й назва Опока (Апока) л. Сейму (пор. річку й село Опішня на Полтавщині, де починається й річка Грунька (л. Мужевої). І Опака (варіант — Опока) — п. Бистриці-Тисменицької, п. Дністра; витік у лісі Опачка, населений пункт Опака, гирло Залокоть (Дрогобицький р-н, Львівська область). У верхів’ях — Опачка (СГУ, 399). У басейні Сіверського Дінця фіксується яр Опаківський (Апоков колодязь — XVII ст., Опоков колодезь).

Цікавий зв’язок назв Опака й Мужева, нібито простежуваний і на індійському ґрунті. В «Махабгараті» мовиться:

«… на схід від Мануші… тече ріка, відома як Апаґа, до якої приходять сіддгі (напівбожественні істоти — С.Н.)… Омившися там, віддавши почесті богам і предкам, провівши одну ніч, отримає прочанин плід аґніштоми» (АП,181). Аґніштома, досл. «прославляння Аґні» — п’ятиденні пожертвини напою соми навесні, починаючи з визначеного дня чавлення соми. А Мануша тут — тіртха, тобто місце прощі на річці. Назва Мануша означає «Чоловіча» або «Людська». Що спонукає звернути увагу на українську річкову назву Мужева, пов’язану з Опакою. Санскр. manusha — «чоловік», «муж», споріднене з польським менж. Цигани називають себе мануш — «людина». <176>

Ось іще деякі українські гідроніми, споріднені, як на нас, із індійським Апаґа:

Апака в басейні Сейму, Апока — назва річки в Криму (у Криму є і річка Панда, пор. пандави), Апажа — басейн Десни (ІА, 226);

Опічна — пр. Синюхи, л. Південного Бугу (Кіровоградська обл.). Варіант — Опочна;

Опачичі — село на Київщині (Чорнобильський р-н), де виявлено поселення і могильник доби бронзи;

Опук — гора в Криму (с. Тарасівка Нижньогірського р-ну), де збереглися руїни античного міста Кіммеріка;

Опікунова — болото, л. Гнилиці, л. Осколу, л. Сіверського Дінця, п. Дону (СГУ, 399).

Росія: Опака — річка й ручай у Середньому Пооччі (ГУ, 160), Опочки — місто в Псковській області. <177>

Мудрець Вішвамітра, аби перевершити іншого мудреця, свого затятого суперника Васіштху, вдався до нечуваного подвижництва. І цар богів Індра злякався: а раптом він здобуде таку могутність, що сам зійде на небесний трон. Тож він закликав до себе Мену, найвродливішу з небесних апсар-русалок, і мовив їй:

— Спустися на землю й завадь подвижництву Вішвамітри. А на допомогу візьми бога вітру Ваю та бога кохання Каму.

Якраз там, де уславлений відлюдник сповняв свій задум, не помічаючи спеки, негоди й голоду, Мена й спустилася на землю. І відразу пустотливий вітер зірвав з дівчини легеньке сарі, а вона почала бігати за ним, крадькома поглядаючи на непорушного Вішвамітру. Браслети на її руках і ногах мелодійно дзеленчали, і саме ці чарівні звуки порушили глибоке зосередження мудреця. Він непорозуміло розплющив очі й побачив перед собою голу красуню, що з розпачливими зойками марно ловила своє сарі, благально позираючи на нього. Вішвамітра, звісно ж, не міг спокійно бачити цих дівочих мук, тож відразу підхопився. А за хвилю вже чемно подавав сарі розпашілій красуні, що соромливо прикривалася руками. Цієї миті ще й підступний Кама пустив у ревного подвижника невідпорну квіткову стрілу. І вона зробила своє: відтоді Вішвамітра вже не відходив від Мени, забувши про всі свої обітниці й високі помисли.

Та потім його знову потягло на старе. І коли дружина народила <177>доньку й піднесла до нього, він раптом спалахнув:

— Не для того я на цьому світі, щоб панькатися з галасливими немовлятами! У мене є важливіші справи! Тож бери дитину і йди собі, а мені дай спокій.

Ображена Мена поклала доньку на березі річки Маліні, а сама піднеслася на небо, бо забрати з собою земну дитину не могла. Там і помітили немовля птахи — шакунти, взяли на свої крила й принесли до подвижника Канви, що став дівчинці батьком. Назвав він її Шакунтала — «Пташина», бо ж знайшли її і принесли птахи. Так і зросла Шакунтала у відлюдницькій оселі, в лісовому царстві, серед птахів і звірів, розквітнувши неземною вродою.

Якось, коли Канва на кілька днів подався в гостини до іншого мудреця, у ліс, де жила дівчина, приїхав на полювання цар Душ’янта. Шакунтала заступила йому дорогу в заповідний ліс, захищаючи птахів і звірів, своїх лісових друзів. Потім шанобливо запросила молодого царя до відлюдницької хижки, гостинно почастувала джерельною водою і соковитими лісовими плодами. Того зачарували врода, чемність та гідність лісової красуні. Та й вона сама відчула прихильність до нежданого гостя. Душ’янта попросив її стати йому дружиною. А що нікому було благословити їх, то вони побралися за взаємною згодою. Потім цар поїхав до столиці, щоб, як він сказав на прощання, пишно й урочисто зустріти молоду царицю.

Та минали дні, тижні, місяці, Шакунтала вже народила сина й назвала його Бгарата, а Душ’янти все не було. І тоді молода мати з немовлям на руках пішла до царської столиці сама. Але Душ’янта не признав її, бо, мовляв, шлюб відбувся без благословіння батьків і весільного обряду. Не признав він і сина. У цю страшну для Шакунтали мить божественний голос із неба дорікнув цареві за таке недостойне поводження. Душ’янта відразу ж визнав Шакунталу й Бгарату за своїх дружину й сина, пояснивши, що мусив пройти це