Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

вони одностайно обрали мене; ось чого я опинився в їхньому домі й чекав тепер, коли ж мені скажуть, нащо мене покликано. Вони почали мене розпитувати, хто я та що я, й дуже скоро довідалися, що зі мною сталось. Нарешті вони сказали, що я якраз та людина, якої їм треба. Я запевнив їх, що дуже з того радий, і спитав, навіщо ж. Тоді один з братів подав мені конверта й сказав, що пояснення я знайду в ньому. Я хотів був розпечатати конверта, але він спинив мене: візьміть, мовляв, додому, там передивіться все як слід, та не хапайтесь і не вчиніть необачно. Я, сторопілий, усе ж почав був допитуватись, але вони не схотіли більш говорити, отож я попрощався й вийшов, почуваючись уражений, бо певен був, що з мене просто роблять собі посміх. Однак я мусив те стерпіти, бо не в такому був становищі, аби давати відкоша людям багатим і сильним.

Тепер я б підібрав та з’їв ту грушу, не вважаючи ні на кого, але її вже не було. Отже, за цим капосним ділом я втратив і її, і це нітрохи не пом’якшило моєї злості на тих двох стариганів. Щойно відійшовши далі від їхнього будинку, я розпечатав конверта – і побачив, що там усередині є гроші! О, тоді моя думка про тих людей ураз змінилася, будьте певні! Не гаючи ні хвилини, я запхав листа й гроші в кишеню та подався до найближчої дешевенької трактирні. Та й нажерся ж я! Коли вже несила стало проковтнути й шматочка, я видобув з кишені гроші, розгорнув їх, поглянув – і трохи-трохи не зомлів. П’ять мільйонів доларів! Певне, що голова мені пішла обертом.

Я, либонь, просидів добру хвилину отетерілий, утупившись у ті гроші, поки більш-менш вернувся до тями. І перше, що я завважив, був трактирник. Він стояв мов закам’янілий, прикипівши очима до банкноти. Він просто молився, молився душею й тілом, і здавалося, що він не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Я враз зметикував, як повестися, і зробив єдине, що можна було зробити розумного в таку хвилю: простяг йому банкноту й мовив недбало:

– Решту, будьте ласкаві.

Аж тоді трактирник отямився та почав без кінця вибачатися, що не може розміняти такої банкноти, і нізащо не хотів навіть доторкнутися до грошей. Йому хотілось на них дивитись, і він не спускав їх з ока; він не міг надивитись на банкноту досхочу, але доторкнутися до неї боявся, немов то була річ занадто священна для рук простого смертного. А я наполягав:

– Перепрошую за такий клопіт, але що ж діяти, доведеться вам якось розміняти ці гроші, бо інших у мене немає.

Та він відказав мені, що то дарма, він ладен зачекати з тою дрібничкою до іншого разу. Я тоді сказав, що навряд чи потраплю скоро в цю околицю, та він знов же запевнив, що то пусте, він згоден чекати скільки треба; ще й надто – я можу будь-коли замовляти в нього наборг усе, що мені завгодно, і розраховуватися, коли сам схочу. Невже ж таки він побоїться повірити наборг такому багатому панові, як я, через те тільки, що мені заманулося для кумедії так убратись! До трактирні саме зайшов ще один клієнт, і хазяїн моргнув мені, щоб я сховав ту дивовижу, а тоді, раз по раз уклоняючись, довів мене до дверей, і я чимдуж подався до того дому, де мені доручено конверта, аби самому виправити помилку, поки мене ще не злапала поліція та не помогла те зробити. Я таки захвилювавсь, а правду сказати, й перелякався: хоча, звісно, я нічим не завинив, але я вже досить добре вивчив людей, аби знати, що вони, нараз виявивши, що помилково дали волоцюзі мільйоннофунтову банкноту замість однофунтової, розлютяться до нестями якраз на нього, замість покартати самих себе за неуважливість, як би слід. Та підійшовши до їхнього дому, я трохи заспокоївся, бо там не помітно було ніякого переполоху, і майже впевнився, що помилки ще не завважено. Я подзвонив. Мені відчинив той самий слуга. Я спитав, чи вдома пани.

– Вони від’їхали,– відмовив він пихато й холодно, манірою свого лакейського поріддя.

– Від’їхали? Куди?

– У подорож.

– Але ж куди, в який край?

– Мабуть, до Франції.

– До Франції?

– Авжеж, пане добродію.

– А кудою? Якою дорогою?

– Оцього вже не скажу, пане добродію.

– А коли ж вони повернуться?

– Сказали, що за місяць.

– За місяць? Ой лишенько! Та підкажіть же, як мені їх сповістити! Діло вкрай поважне!

– Що ж я вдію! Я й гадки не маю, куди вони поїхали, пане добродію.

– Ну, тоді мені треба побачити когось із родини.

– Родина теж уся роз’їхалась, уже кілька місяців як нікого нема – в Єгипті та в Індії, здається.

– Слухайте, чоловіче, тут страшенна помилка вийшла! Вони ще до вечора повернуться. Скажіть їм, що я вже прибігав і приходитиму, поки все владнається, нехай не турбуються.

– Гаразд, як вернуться, я їм скажу, тільки навряд щоб вони вернулися. Вони сказали, що ви за годину прибіжите й будете допитуватись, то щоб я вам сказав, що все гаразд, вони повернуться вчасно й чекатимуть на вас.

Довелось мені махнути рукою й піти. Загадка якась, та й годі! Мені аж у голові морочилося. Повернуться вчасно... Що це має означати? Стривай, а лист же! Я ж зовсім забув про листа! Я видобув його й прочитав. Ось що там було:

 

«Ви чоловік не дурний і чесний, як видно з вашого обличчя. Ми бачимо, що ви людина бідна і чужинець у Лондоні. При цьому листі ви знайдете певну суму грошей. Ми позичаємо вам ці гроші на один місяць, без проценту. За тридцять днів з’явіться до нас. Я забився про вас об заклад. Як виграю, то ви дістанете таку роботу, яку лиш зможу вам знайти – цебто, певна річ, якої ви навчені і яку зумієте виконувати».

 

І все, ні підпису, ні адреси, ні дати.

В добру ж халепу я вклепався! Ви хоч знаєте вже, з чого все почалось, а я ж тоді не знав! Переді мною була загадка, темна, як ніч. Я не мав ані найменшого уявлення, що це за гра така і чи мені добра зичать, чи лиха. Я пішов