Читати книгу - "Зламані янголи"

— Дякую.

Я знову знизав плечима.

— Це насправді всім піде на користь.

— Я не про це.

— А, — змахнув я рукою, раптом відчувши себе незграбою. — Послухай, ти вже відчиняла цю штуку. Можеш відчинити ще раз. Проблема лише в часі.

— Якого ми не маємо.

Я спробував швидко, як і годиться посланцеві, знайти якийсь спосіб розвіяти похмурість, яка з’явилася в її голосі.

— Скажи-но: якщо це справді вершина марсіанської техніки, то як твоя команда взагалі примудрилася її розкусити? Ну, тобто…

Я благально підняв руки.

Вона ще раз натомлено всміхнулась, і я раптом замислився про те, як сильно на неї діють радіаційне отруєння та хімічна зброя проти нього.

— Ти й досі не зрозумів, так, Ковачу? Ми ж не про людей говоримо. Вони думали не так, як ми. Вицинський називав це багатошаровим демократичним технодоступом. Тут як із протиштормовими укриттями. Ними міг скористатися будь-хто — ну, будь-хто з марсіян, — бо, власне, навіщо створювати техніку, якою, можливо, буде важко користуватися деяким представникам твого виду?

— Ти маєш рацію. Це не по-людськи.

— Власне, почасти через це у Вицинського й почалися проблеми з Гільдією. Він написав статтю про протиштормові укриття. Насправді наукове підґрунтя роботи укриттів досить складне, але вони були побудовані так, що це не мало значення. Їхні системи керування були такі прості, що користуватися ними могли навіть ми. Він називав це очевидною ознакою видової єдності. Казав, ніби це показує, що концепція марсіянської імперії, яка погубила саму себе в колоніальній війні, — повна фігня.

— Він геть не вмів вчасно заткнутись, еге ж?

— Можна й так сказати.

— То що він припускав? Війну з іншою расою? Такою, з якою ми ще не зіткнулися?

Вардані знизала плечима.

— Або це, або вони просто покинули цю область галактики й полетіли деінде. Він, узагалі-то, не надто розвинув обидві ці гіпотези. Вицинський був борцем з авторитетами. Йому більше хотілося спростовувати дурниці, до яких уже додумалася Гільдія, ніж будувати власні теорії.

— Дивовижне глупство як на таку розумну людину.

— Або дивовижна сміливість.

— Можна й так сказати.

Вардані хитнула головою.

— Байдуже. Суть ось у чому: ми можемо користуватися всією технікою, яку ми відкрили й розуміємо, — вона показала на виставлені довкола брами батареї обладнання. — Ми маємо синтезувати світло з горлової залози марсіянина та звуки, які вони, на нашу думку, видавали, але працювати Це буде лише тоді, якщо ми це зрозуміємо. Ти спитав, як ми примудрилися розкусити її минулого разу. Так уже її сконструйовано. Цю браму міг відчинити будь-який марсіянин, якому треба було пройти. А отже, зможемо й ми, маючи це обладнання й достатньо часу.

Її слова іскрилися бойовим завзяттям. Вона відновилася. Я повільно кивнув, а тоді зісковзнув із пакувального ящика.

— Вже йдеш?

— Мушу поговорити з Амелі. Тобі щось треба?

Вона якось дивно на мене глянула.

— Вже нічого, дякую, — вона трохи випрямилася, не встаючи з шезлонга. — Я ще маю прогнати тут парочку послідовностей, а тоді піду поїм.

— Добре. Тоді побачимось. А, — зупинився я на виході. — Що мені сказати Суджіяді? Я маю щось йому сказати.

— Скажи йому, що я відчиню цю браму менш ніж за два дні.

— Справді?

Вона всміхнулася.

— Ні, мабуть, ні. Та все одно скажи йому.

Генд був зайнятий.

У піску, розсипаному на підлозі його кімнати, був накреслений хитромудрий візерунок, а від чорних свічок, поставлених у кутках приміщення, тягнувся пахучий дим. Менеджер з «Мандрейк» сидів по-турецьки, занурившись у якийсь транс, на одному кінці візерунка в піску. В руках він тримав неглибоку мідну миску, в яку з одного розрізаного великого пальця крапала кров. Посередині миски лежав вирізьблений з кістки талісман, майже білий з червоними плямами в тих місцях, де його торкнулася кров.

— Генде, що за фігнею ти займаєшся?

Він виринув із трансу, і його лице перекривилося від люті.

— Я ж казав Суджіяді, що мене ніхто не має турбувати.

— Так, він мені казав. То що за фігнею ти займаєшся?

Мить затягнулася. Я оцінив Генда. Мова його тіла вказувала на те, що він серйозно схиляється до насильства, і мене це не лякало. Через свою повільну смерть я нервував і прагнув завдати комусь шкоди. Співчуття, яке я відчував до нього за пару днів до цього, швидко випаровувалося.

Можливо, він теж мене оцінив. Він стрімко опустив ліву руку, і з його обличчя зникло напруження. Він відставив миску і злизав кров з пальця.

— Гадаю, ти б не зрозумів, Ковачу.

— Дай-но вгадаю, — я поглянув на свічки. Вони пахли чимось темним і їдким. — Ти просиш у надприродних сил трохи допомоги в утечі з цієї чортівні.

Генд, не встаючи, потягнувся назад і понюхав найближчу свічку. Його лице знову сховалося за мандрейківською маскою, а голос був рівним.

— Ковачу, ти, як завжди, підходиш до того, чого не розумієш, із обережністю стада шимпанзе. Досить сказати, що для плідних стосунків із царством духів необхідно шанувати певні ритуали.

— Думаю, мені це якраз зрозуміло. Ти говориш про систему купівлі-продажу. Взаємовигідний обмін. Трохи крові за кілька послуг. Дуже комерційно, Генде, дуже корпоративно.

— Чого ти хочеш, Ковачу?

— Розумного діалогу. Почекаю надворі.

Я вийшов за завісу, дивуючись легкому дрожу, який закріпився в моїх долонях. Мабуть, нестриманий зворотний зв’язок від біосхем у вживлених туди пластинах. За найкращих обставин вони були нервові, як гончаки, і надзвичайно вороже ставилися до будь-яких посягань на свою технологічну цілісність, та й радіацію, певно, витримували не краще за решту мого тіла.

Гендові пахощі прилипли до моєї горлянки, як мокрі клапті. Я їх викашляв. У мене запульсували скроні. Я скривився і покричав, як шимпанзе. Почухав у себе під пахвами. Прокашлявся, а тоді покашляв іще. Вмостився на одному стільці в колі для інструктажів і оглянув одну долоню. Врешті-решт тремтіння припинилося.

Менеджер з «Мандрейк» хвилин за п’ять прибрав своє причандалля і вийшов — судячи з вигляду, майже працездатний і схожий на того Маттіаса Генда, якого ми звикли бачити в таборі. Під кожним оком у нього були блакитні плями, його шкіра відзначалася сіруватою блідістю, але відстороненості, яку я бачив в очах інших людей, що вмирали від променевої хвороби, в його погляді не було. Він її стримував. У ньому було видно лише повільне усвідомлення власної неминучої смертності,