Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

Алекс бере мене за руку і тягне в свої обійми.

- Не потрібно мені дякувати, ластівко. Я нічого не зробив, це все ти.

Обома руками обіймаю хлопця за талію, ховаючи обличчя на його грудях. Сильні руки Алекса огортають мене, погладжуючи по спині.

- Дякую.

- Ти завжди можеш до мене звернутися, - говорить хлопець в моє волосся і цілує в маківку.

- Я маю якось тобі віддячити.

- Поцілунку буде достатньо, - посміхається хлопець.

Я вже вдруге за сьогодні цілую хлопця. Запах лісу огортає, терпкі губи хлопця поглиблюють поцілунок.

Алекс стискає мої плечі, рукою торкається шиї, прямуючи до потилиці. Встаю навшпиньки, притискаючи ще ближче до хлопця. Хочеться бути ще ближче, руками притягаю Алекса за шию, вдаряючись зубами о його зуби.

Алекс підіймає мене, тримаючи за стегна, спирає на рукомийник. Огортаю талію хлопця ногами, заплутую пальці в його волоссі. Алекс залишає маленькі поцілунки від мого підборіддя до шиї, повертаючись до моїх губ. Язик хлопця торкається моєї нижньої губи, я розкриваю вуста для нього. Але поцілунок припиняється. Алекс залишає невагомий поцілунок на моєму лобі, міцніше обіймаючи мене. Долонею крізь його футболку відчуваю гулке серцебиття.

- Ластівко, - хрипло каже хлопець.

- Так,  - таким самим хриплим голосом кажу я.

- Ти неймовірна.

Алекс ще раз легенько цілує мене в губи і опускає мене на підлогу. Я поправляю свою зачіску. Двері в туалет відкриваються і входить прибиральниця.

- Вибачте, - лякається нас жінка.

- Ми вже йдемо, - швидко говорю я, беру Алекса за руку, виводжу його з вбиральні.

Ми виходимо на вулицю. Дощ закінчився, залишивши невеликі калюжі на землі. Алекс відкриває для мене двері автомобіля.

- Саме час пообідати. Яку кухню ти би хотіла? – посміхається хлопець, заводячи двигун.

- Після вечірки у Лексі ти купляв мені шоколад, там є що перекусити?

- Так. Але то не зовсім молодіжне місце.

- То й краще. Поїхали туди.

Всю дорогу ми мовчимо. Я певна, що й Алекс почувається так само ніяково як і я. Одна справа, постійно задирати одне одного, а інша поводитися нормально, щиро. Слідкую за дорогою, ми проїжджаємо великі будинки, ресторан, популярні кафе та заїжджаємо в бідніший квартал, що складається з невеликих п‘яти та двоповерхівок.

Алекс зупиняє машину біля двоповерхового будинку з червоної цегли. На першому поверсі розташоване невеличке кафе. Над вікнами й дверми височіють полосаті блідо-зелені навіси, що вже декілька років як вигоріли під сонцем. Вивіска зазнала тієї ж долі.

- «Джим і Джилл» - в голос читаю назву.

- Це ще і ім’я власників. Вони і досі тут працюють.

Алекс відчиняє двері і я проходжу в середину. Хлопець йде слідом, направляючи мене своєю долонею, що лежить на моїй спині. Ми сідаємо за вільний столик біля вікна.

 Оглядаю інтер’єр. Жовто-коричнева плитка на підлозі контрастує з зеленими стінами. В хаотичному порядку розставлені дерев’яні столи зі стільцями і диванчиками. На кожному столі посередині лежать в’язані салфетки, на яких стоять вази з рідкими букетами ромашок. Не зважаючи на старі меблі та побиту плитку на підлозі, місце затишне.

До нас підходить жіночка років шістдесяти. Вдягнена в жовтий фартух. На бейджі ім’я «Джилл».

- Ласкаво просимо в «Джим і Джилл». Ваше меню, - посміхається жінка, кладучи перед нами глянцевий лист.

- Ви та сама Джилл? Тобто в назві, - починаю пояснити своє захоплення.

- Так. За стійкою мій чоловік, Джим, - посміхається жінка, вказуючи на сивого чоловіка.  – Як батько? – вона повертається до Алекса.

- Добре, а як ваші справи? Як Карен? – посміхається жінці Алекс.

- З дня на день має народити. Карен – це наша онучка. Чекаємо першого правнука, - пояснює мені жінка. – Покличете мене, коли оберете.

Жінка відходить до стійки, за якою стоїть Джим.

- Ти всіх знаєш у цьому місті? – нахиляюся над столом і тихо запитую у хлопця.

- Не всіх. В це кафе ми ходили, коли я ще був геть маленьким. Батьки знімали квартиру у цьому будинку, - таким самим шепотом каже хлопець.

- А скільки їм років? Не важко працювати?

- Точно не скажу, певно десь шістдесят п’ять. З ними зазвичай працюють їх діти: два сини і три дочки. А ще й дві онучки і онук.  Але Карен зараз не в стані працювати.

- Ого. В них п’ятеро дітей.

- Так. Чудова команда, - посміхається Алекс.

Вирівнюю спину, адже зігнута над столом я виглядаю максимально дивно. Розглядаю меню, яке поділене на сніданок, обід, вечерю, напої і десерти.

- Можеш замовити будь-яку страву, не важливо до чого відноситься. Це розділення для зручності.

- Добре. Я хочу картоплю, горішки і обов’язково гарячий шоколад.