Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

дістаються нам здебільшого під осінь нашого життя. Чому не зараз, коли фарби яскравіші, шоколад солодший, а бажання гостріші? Адже це було б так гармонійно. Однак у нас з’явиться можливість для навколосвітньої подорожі в тому віці, коли вранці вже не схочеться виходити зі зручного номера з чистими рушниками та джакузі. 

Інара також лягла на спину, але ногами метляти не перестала. 

— Тоді нам не було би про що мріяти, — сказала вона. 

— Або в наших мріях було би більше чару. 

Удалині проїхала машина, її зустрів і провів собачий гавкіт, і знову стало тихо. 

— Що ж, тоді, схоже, у мене народилася нова мрія, — розплющившись, Едем побачив, що Інара обперлася на лікті в очікуванні його одкровення. — План був такий: до двадцяти двох років об’їздити світ, до тридцяти трьох стати відомим адвокатом і виграти кілька гучних справ. Тепер я знаю, що в мене має бути, коли мені виповниться сорок чотири. Ось такий будинок. З пологим дахом із черепиці. З басейном, мангалом і цвіркунами на задньому дворі. Дім зі своєю бібліотекою, домашнім кінотеатром, двома дитячими кімнатами, великою кухнею та винним погребом. По краях двору я висаджу виноград. Улітку пригощатиму друзів м’ясом на вогні, а взимку — власним вином. 

— Тобто, якщо знову заплющити очі, можна уявити, що ми на один вечір опинилися у твоїй мрії, — зауважила Інара. 

— І я — вже старий пеньок, мені сорок чотири, — Едем угледів десь високо над ними червоні вогні літака і провів їх поглядом. 

— Ти забув головне: треба прожити життя так, щоб у сорок чотири, лежачи біля басейна у дворі власного будинку, не мучитися докорами сумління й бажанням змінити минуле. От вантаж, який може зіпсувати будь-які мрії. 

— Доведеться постаратися. А про що мрієш ти? 

— Про менш практичні речі. 

Едем чекав, але Інара заплющила очі й змовкла. 

— Про що? — з притиском поцікавився Едем. — Це таємниця? Та ну, ми з тобою відмахали півтори години на велосипедах, стали співучасниками злому з проникненням, а тепер полощемо ноги в одному басейні. Якщо таке не зближує, то тоді що? 

Інара взялася наспівувати собі під носа пісеньку. 

— Ось вона — сингармонія світу, про яку я кажу. Я поділився відкриттям, а у відповідь — насмішка, — продовжив Едем. — Люди недооцінюють власні мрії. Будь моя воля, було б інакше. Про мрію говорили б одразу, при першій зустрічі. «Познайомтеся, це Едем. Він мріє про власний будинок із басейном і виноградником». Звучить краще, ніж: «Це Едем, він навчається на юридичному» і допомагає не забувати про мрії. Спробуймо ще раз. Привіт, я Едем. Я мрію про власний будинок із басейном і виноградником. 

І Едем простягнув руку. Пісенька стихла. 

— Привіт, — дівчина не зразу, та все ж потиснула руку, що наполегливо нависала над її правим плечем. — Я Інара, і я мрію створити коледж. 

Здавалося, за кілька годин знайомства Едем уже мав би звикнути до будь-яких несподіванок, але це зізнання його вразило. 

Він повернувся на бік, щоб зручніше спостерігати за Інарою, і підпер голову рукою. 

— Навіщо? Їх і так хоч греблю гати, — навмисне під’юдив він. 

Здавалося, вода в басейні встигла на градус охолонути, перш ніж Інара відповіла. 

— Такого я ще не бачила. Це буде особливе місце. Там не змушуватимуть заучувати дати й формули, там виховуватимуть потяг до знань. Учитель у такому коледжі — це людина, яка підказує дитині, як їй не збитися на життєвій дорозі, як поводитися гідно, як любити й не зраджувати своїй любові, як мріяти й лишатися вірним своїм мріям. Як зберегти в собі хорошу людину. Як горіти самому й запалювати інших. Як долати перепони й не вигадувати собі таких, яких насправді немає. Як мислити поза усталеними переконаннями. Звісно, усе це вимагає величезного терпіння, бо минуть десятиліття, перш ніж ці малюки зможуть реалізувати закладений у них потенціал. Якщо ж нічого не робити, тоді й через пів століття після того ніщо не зміниться, хіба ні? 

Інара говорила, а місячне сяйво грало на її волоссі. Вії трепетали, як метелики на вітрі. Над верхньою губою блищали крапельки поту. Футболка збилася, заголивши тонку смужку живота. Груди здіймалися й опускалися. Ноги креслили фігури у басейні. 

Едем уже знав, що не забуде цього вечора, навіть якщо колись Альцгеймер почне спалювати фотоальбоми зі спогадами, це видіння Інари біля басейну — з тремтячими віями, з крапельками поту на губі, зі здійманням грудей — буде знищене останнім. Це була мить, у якій здавалося: життя просте, чесне й таїть безліч сюрпризів, перев’язаних подарунковими стрічками, закрученими на кінчиках. І світ бачився цієї миті крихітним, завбільшки як задній двір, а час — желеподібною субстанцією, підвладною людським бажанням. 

Якось Інара спитає його: «А коли ти зрозумів, що закохався?», і він зізнається: «Того першого вечора біля басейну, коли ти говорила про свою мрію»… 

— Ти це чув? — Інара раптово розплющила очі. 

Скрипнула хвіртка, зриваючи з мрійників ковдру безтурботності. Вони скочили на ноги. Сумнівів не було: додому повернулася господиня. 

— Якщо вона вирішить зазирнути сюди, не заходячи в дім, нам кінець, — прошепотів Едем, поспіхом взуваючись. 

— Не вирішить. Тільки ідіотка піде в задній двір у вечірній сукні. Хоча… 

Едем схопив дівчину за руку й потягнув до діжки з пальмою. Рішення сховатися було інстинктивним. Вони присіли навпочіпки. Кроків Христини не було чутно, а невдовзі в домі засвітилося одне вікно. Для непроханих гостей це стало пострілом зі стартового пістолета. Вони забігли за ріг і схопили свої велосипеди. 

Між будинком і хвірткою горіли дві лампи. Що ж, кілька секунд на світлі не страшні. Вони добіжать до воріт, а там їх уже не спинити. Головне — не озиратися — у випадку, якщо шум приверне увагу Христини, і вона підійде до вікна. З потилиці вона їх не впізнає. 

— На рахунок три, — сказав Едем. — Раз… 

Інара разом зі своїм велосипедом різко зірвалася з місця і до хвіртки добігла зі швидкістю гепарда. Засув вискочив із пазу, як відскакує пістолетний затвор під час пострілу. Едем навіть не встиг вимовити «Два». Бо вже за мить згадав: він забув коло басейну свого рюкзака. 

Проклинаючи власну забудькуватість, Едем кинувся у внутрішній двір. Рюкзак валявся на підлозі біля пластмасового стільця, тому Едем знайшов його не відразу. Вже надіваючи свого заплічника, він почув, як у домі клацнули вхідні двері. Едем навшпиньках дійшов до рогу будинку й визирнув. 

По двору, в трусах і капцях, походжав огрядний чоловік. У руках він тримав величезного газового ключа.