Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Зима, в якій я більше не замерзаю”
 

Коли почалась зима — справжня, із хрустким снігом і морозом, який пощипує щоки навіть на пʼяти хвилинах до магазину — я вперше не відчула холоду. Навпаки. Все в мені було гарячим. Напруженим. Живим.

Мене більше не зупиняла тиша. Не лякали повідомлення. Не зупиняли підозрілі погляди біля школи. Я стала іншою.

Суд був уже не просто справою. Він став точкою неповернення. Моментом, коли ти або здаєш себе — або виростаєш над собою.

У студії я стала мовби іншою. Жорсткішою. Чіткішою. Але чомусь дівчата ще більше мене любили.

— Ти як воїн світла в балетках, — пожартувала одна з учениць.

— Та вже краще бути в балетках, ніж у кайданках чужих очікувань, — відповіла я.

Ми готували святковий виступ. Усі діти світились, у мами-початківці в очах був вогник, і я знала: ця студія — моє. Не просто бізнес. Мій простір. Моя опора.

Адвокатка щодня скидала щось нове:

— Психолог готовий дати письмове підтвердження.

— Педіатр Лізи згоден виступити.

— Запитали підтвердження твоєї зайнятості.

— І ще… Машо, треба вирішити: ми виступаємо різко — чи з позиції спокою?

Я відповіла:

— Ми виступаємо з позиції сили. Але не через агресію. А через впевненість. Я не судитись прийшла. Я прийшла показати, що дитина — не трофей. І не річ, яку можна передати “туди, де краще”.

Я переглядала старі світлини Лізи. Її перший виступ. Перший день у школі. Вона з Славіком на святі, коли він ще був “друг мами”, і вона не знала, як його називати.

І в мене в голові прозвучала думка:

А хто він зараз?

Бо здається, я вже знала. Але боялась вимовити.

— Ти просила не тягнути тебе в це, — сказав він, коли я відкрила йому двері.

— І все одно прийшов?

— Бо я знаю, що можу допомогти. І тому що хочу.

— А якщо тебе почнуть розтягувати? Ставити запитання? Витягати твоє минуле?

— То хай тягнуть. Моє минуле — не гірше, ніж їхні методи.

— А якщо Ліза злякається?

— Вона не злякається. Бо я буду тихо. Поруч. Я не герой, Машо. Але я — твій тил. Якщо дозволиш.

Я дозволила.
 

 “Світло крізь сніг”
 

Ранки стали більш насиченими: сніданки, зустрічі з адвокаткою, судові документи, репетиції в студії, купа телефонних дзвінків і ще більше людей, які раптово стали «дуже зацікавлені» в моїх новинах.

Хтось писав мені в дірект:

«А ви правда судитесь?»

«Це правда, що ви хочете “відібрати” дитину в рідного батька?”

“І чого вам ще не вистачає, якщо у вас уже є кавʼярня і бойфренд?”

Я не відповідала. Бо більше не збиралась нікому нічого доводити.

Ліза почала ставити більше запитань.

— Мам, а тато знає, що буде суд?

— Знає.

— А чого він нічого не робить?

— Іноді мовчання — це теж відповідь, доню.

— А чого ти така серйозна останнім часом?

Я не знала, як пояснити, що коли ти борешся — не завжди є сили сміятись.

— Бо я готуюсь до великого марафону, — сказала я. — Але обіцяю: після нього — ми зробимо з тобою найкрутіший торт з маршмелоу і шоколадом.

— З крихтами?

— Із сюрпризом усередині.

Я мріяла про той торт. Не як про десерт. А як про точку. Коли це все скінчиться. Коли я знову зможу просто бути.

Одного вечора ми з Славіком вийшли на прогулянку. Він тримав мене за руку — мовчки. Ми йшли засніженими вулицями. І я раптом сказала:

— Я боюсь.

— Нарешті.

— Чого?

— Того, що ти сказала це вголос. А це значить — більше не тримаєш усе в собі.

Ми зупинились на містку. Тому самому, де я колись стояла з Марічкою. Але цього разу я була не сама.

І сніг падав якось мʼяко. Як благословення.

Я повернулась до нього:

— Якщо суд спитає, хто ти для мене — що сказати?

Він усміхнувся. І відповів:

— Скажи: людина, яка хоче бути поруч, навіть коли все навколо сиплеться.

Я записала цю фразу в блокнот. Бо вона була про щастя.
 

“Бій, у якому я вже не сама”
 

До суду залишилось два тижні. А моє життя нагадувало підготовку до марафону: усе структуровано, зосереджено, без зайвих слів.

У студії ми закінчували підготовку до зимового виступу. Ліза танцювала в номері “Снігова мрія” — у білому, з блискітками, які я пришивала сама, під тиху музику, що нагадувала про щось дуже ніжне.

Я стояла збоку й дивилась, як вона рухається.

І знала: ця дитина — не просто моє серце. Це мій доказ. Моя перемога. Моє світло.

Після репетиції я побачила повідомлення на телефоні.

“Підтверджено: на суді свідчитиме тітка Антона. Готуйтеся до провокацій.”

Я відчула, як у грудях спалахнуло.

Не страх.

А гнів.

Бо я знала, як вони це зроблять: натиск, дезінформація, плітки. І спроба зробити з мене “проблемну”.

Я написала адвокатці:

— Нехай говорять усе, що хочуть. Я не прийду з доказами. Я прийду з правдою.

А ввечері я отримала ще одне повідомлення. Від невідомого номера.

Коротке. Без емоцій.

“А ти готова дійсно боротись? Бо далі буде гірше.”

Я довго дивилась на екран. А потім… натиснула “виклик” на номер Славіка.

І сказала тільки одне:

— Я більше не боюсь.
 

 “Тиша перед вибухом”
 

Наступного дня я прокинулась ще до світанку. За вікном стояв густий мороз, вікна були вкрити візерунками, які нагадували дитячі малюнки — хаотичні, щирі, як усе справжнє. Я вдихнула повітря — свіже, крижане, і вперше за багато місяців не відчула грудку тривоги.

Сніг став для мене оберегом. Білим полотном, на якому я писала своє нове “я”.

У студії я затрималась після занять. Сиділа на підлозі, серед костюмів, блискіток, тканин — усього того, що ми називали “підготовкою”. Але глибоко в собі я розуміла: це була моя терапія. Моє заземлення.