Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Коли зайшла Свєта, я навіть не здригнулась.

— Тобі треба подзвонити тій самій Марії Іванівні.

— Та що дитячий психолог?

— Вона зателефонувала мені сама. Сказала, що хоче свідчити на твою користь.

— Сама?

— Так. Каже: “Ця жінка — найсвідоміша мама, яку я бачила за останні роки. І якби кожна мати так відстоювала свою дитину — ми б не мали стільки поламаних дітей.”

Мене наче обдало хвилею. Не гарячою. А чистою.

— Свєт… Я витримаю, так?

— Ти не просто витримаєш. Ти — підеш далі. А вони всі залишаться там, де живуть: у своєму страху, тіні й брехні.

Пізніше, коли я вже сиділа вдома, гортаючи документи, зателефонувала адвокатка:

— Машо. Є новина. Не гарна.

— Говори.

— Вони подали запит на тимчасове обмеження твого права вивозити дитину за кордон до завершення справи.

— Це вже було.

— А цього разу — через нову структуру в управлінні опіки. І тепер це можуть затвердити за два дні. Без слухання.

Мовчання.

— Тобто я навіть не зможу вивезти її на канікули?

— Навіть до бабусі в інше місто — без окремого дозволу.

Я стиснула кулаки.

— Добре. Значить, граємо в жорстку гру?

— Граємо.

Перед сном я сіла писати листа. Не в суд. Не до адвоката. А до себе.

«Я обіцяю тобі, Машо. Якщо доведеться — ти вистоїш. Ти не йдеш у цей суд як жертва. Ти йдеш туди як жінка, яка нарешті вирішила: її історію більше не напишуть інші.»

І тільки я натиснула «зберегти» — як у двері постукали.

Я здивовано підвелась, глянула у вічко. І застигла.

На порозі стояла вона.

Тітка Антона.

У пальті, з червоною помадою і посмішкою, яку я знала ще з весілля.

— Вибач, що без попередження. Але я подумала, краще, якщо ми поговоримо до суду.