Читати книгу - "Нестерпний бос, Надія Борзакова"

- Яка приємна несподіванка, - сказав Сергій, коли ми наблизилися до столика. Підвівшись, він простягнув синові руку і Данові довелося відпустити мою, щоб її потиснути. Звичайно, це не оминуло  уваги його батька, але чоловік ніяк не показав свою реакцію. А от коли його чіпкий погляд зупинився на моєму обличчі, зробити цього не зміг, і його здивовано витягнулося. На коротку мить, а потім знову прийняло стандартний вираз підкреслено доброзичливої байдужості.

- Здрастуйте, Сергію, Анжело, - я розтягла губи в посмішці, - Рада знову бачити вас.

Анжела стрималася гірше. І це з тим, що більшу частину міміки її випещеного обличчя блокував ботокс.

Я зробила висновок, що батьки Дана не знали про нашу нову зустріч до цього моменту.

– Це взаємно, – сказав Сергій. - Наскільки кругла Земля, це ж треба! Прошу, сідайте. Офіціант!

Коли нам принесли меню, я скористалася можливістю сховатись за вибором страв від поглядів та необхідності щось говорити. Ох, водички б. Адже в роті пересохло дужче, ніж на недавніх складних переговорах.

Взаємно, ага! Хоча, подумавши ще трохи, я дійшла висновку, що батьки Дана не викликають у мене негативних емоцій. Зла на те, як вони прийняли мене в минулому, я не тримала від слова зовсім. Як ставитися-справа кожного, а ось як поводитися-це вже питання до Дана. Це він мав встановити межі, але не зробив цього. Не зміг? Не захотів? Не вважав за важливе?

За столом панувала мовчанка, порушена лише коли ми з Даном робили замовлення офіціантові.

- Значить, ви сьогодні знову зіткнулися, так? - запитав Сергій.

- Не сьогодні, тату, - сказав Дан. - Альона працює в «Джінікс», тож зіткнулися ми вже давно. І знову зійшлися.

- Так, - Анжела взяла тонкими пальцями склянку з водою і зробила маленький ковток.

- Яке непередбачуване життя, - промовив Сергій.

- Так, це точно, тату. І я вдячний йому за шанс виправити жахливу помилку, яку зробив шість років тому, одружившись не з Альоною.

Серце завмерло в грудях, а вся кров спочатку відлинула від голови, через що перед очима замиготіли сірі крапки, а потім рвонулася до обличчя. Добре, що я в тоналці, може врятує хоч трохи. Дихання перехопило. Ні вдихнути, ні видихнути.

Я зиркнула на Дана. Він з абсолютно спокійним виглядом твердо дивився на батьків. Так ніби щойно сказав, що айфон купив, а не має в планах одружитися. Ще й зі мною.

У мене самої язик прилип до ньоба. Голоси лунали крізь гуркіт пульсу у вухах, а в очах темніло. Цікаво, я зможу знепритомніти. Дуже б допомогло, от слово честі. Боженько, дай здоров'я офіціанту, який поставили перед Тарновськими-старшими їхнє замовлення.

Я хоч вдихнути змогла. А, спіймавши поглядом склянку з водою, що стояла і переді мною, схопила його і зробила пару ковтків, хоч шалено хотілося осушити її залпом.

Я була в шоці! Але не стільки від того, що Дан офігів достатньо щоб фактично назвати мене своєю нареченою, хоч ми з ним ще ... Ні, не ще. Хоч ми з ним узагалі… А від того, як він це зробив. Як установив ті самі межі і як поставив мене зовсім на інший рівень. На той, на якому й має бути його жінка, хоч я нею і не була. А ще яку силу духу проявив ось так відверто сказавши про те, що зробив помилку в минулому.

- Я хотів зробити це інакше, Альоно, - сказав мені Дан, - Але вже як вийшло.

- Угу, - тільки й змогла видавити я.

На вилицях чоловіка грали жовна, а льодово-сині очі дивилися розгублено і в той же час впевнено.

  - Діти не перестають дивувати, так люба? - пластмасово посміхнувся Сергій, мляво жуючій зелений салат дружині.

- Це точно, - скривилася вона.

У цей момент увімкнувся мій телефон. Дзвонила Світлана.

- Перепрошую, - я вийшла з-за столу, а потім і з зали, подумки дякуючи дівчині за цей дзвінок. І Боженьці теж. Адже що це, якщо не та сама божественна допомога.

- Альоно, вибач що дзвоню. Але ж у нас тут капець трапився! - заторохтіла дівчина, - Доставку втратили. Там на двісті тисяч, Альон!

- Чию?

– Поплавського.

Навряд чи я коли-небудь могла уявити, що перебуваючи в здоровому глузді та твердій пам'яті від душі зрадію виникненню такої ситуації.

- Я за двадцять хвилин приїду, - і не думаючи уточнювати подробиці, сказала я. - Нічого не робіть без мене.

Поклавши слухавку, повернулася до зали.

- Богдане, в офісі неприємності. Мені треба повертатись.

-Так поїхали, - він кинув на стіл біля так і не початих страв кілька купюр, - Вибачте, батьки, робота.

- До побачення, - розтягла губи в посмішці я і, не чекаючи відповіді, попрямувала до виходу.

- Що трапилося? - нагнавши мене, спитав Тарновський.

– Втратили доставку від Поплавського. На двісті тисяч. Він застрелиться.

- Ну, компенсуємо, - буденним тоном, наче йшлося про пару сотень, сказав Тарновський.

- Угу. І він просто скаже спасибі та забуде.

- Стратимо винного. Цього йому вистачить?

- Подивимося ще. У будь-якому разі, я сама розберуся.

- Я не сумніваюся в цьому, - хмикнув Дан, відчиняючи мені двері машини. -Ти ж у мене розумниця.

- А щодо цього навіть не нагадуй,-зашипіла я.

- Чого саме? - задоволено посміхнулася ця скотияка.

- Як ти міг сказати батькам, що ми разом?

- Ну ти й стрибаєш з теми на тему, - хитнув він головою. -То чому ти не спростувала інформацію?

- Тому що я дар мови втратила.

- Ну, якщо хочеш, то можеш зателефонувати моєму батькові та…

- Ні, дякую! Хай краще сам усе побачить з часом, - солодким голосом мовила я. - А тепер давай поїдемо? Мені доведеться розбитися в коржик щоб твоя компанія не втратила цього клієнта і чим раніше я це зроблю, тим краще.

*****

- Ніколи раніше часу не панікуйте. А ще краще взагалі не панікуйте, - говорила я співробітникам кол-центру та своїм підлеглим.

Як виявилось, вантаж нікуди не зник. На нього помилково наклеїли неправильний трекінг і благополучно відправили до іншого міста. Не питайте, як мені вдалося все це дізнатися, знайти його і умаслити Поплавського, але я це зробила. Нехай витратила весь залишок робочого дня понеділка та половину вівторка, але воно, звичайно ж, того вартувало.