Читати книгу - "Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда"

Коли смерть стукає в двері, ти завжди сподіваєшся, що не в твої.

Складно сказати, скільки тривав мій несподіваний заплив.  Та й біль від ударів скоро перестав відчуватися так гостро.  Може, причиною була крижана вода, від якої заніміло не тільки тіло, а й думки.  Якщо це мій кінець, то безумовно найдурніший і найбезглуздіший з можливих.

Світ вже померк, коли мене буквально підняла і незабаром витягла на суходіл невідома сила.  Точніше це я просто не відразу зрозуміла, хто мене врятував.  Груди розривало від нестерпного болю, горло стиснуло розпеченим нашийником.  І хоч вдихнути я не могла, але зате блювала водою мене безперервно.

 - Все вже позаду!  Все добре!  - голос чоловіка стукав у запалену свідомість.  Я чула, що він говорив зі мною, але не розуміла, що саме.  - Зараз, мила.  Потерпи трохи!

Мене немов підняло в повітря.  Здатність думати повертатися не хотіла.  В мокрому одязі було страшно холодно.  А картина того, що відбувалося знехотя збиралася різнобарвною мозаїкою.

Нейт витягнув мене з річки.  Уже майже вечір, і скоро зовсім стемніє.  А ми дідько зна де.  Але Амора так впевнено і швидко йшов, що я вирішила не забивати голову - він знає цю місцевість, знає, що робити, мені просто потрібно довіритися йому.  Що я і зробила, обвивши його шию руками і опустивши голову на його плече.  Від нього сходило тепло, навіть жар, і незабаром я вже не тремтіла так, як відразу.  Магія не дозволить мені захворіти, а ось промерзнути - запросто.

Незабаром десь попереду почулися голоси.  Складно сказати - чоловічі чи жіночі.  Не дуже гучні, немов хтось розмовляв упівголоса.  Запахло димом від багаття.  Боги, невже я зможу зняти з себе ці мокрі ганчірки і зігрітися?

Але замість того, щоб прискорити крок, Амора навпаки сповільнилося, а потім і зовсім зупинився, спустивши мене на землю і притиснувши палець до губ.

Весь туман з голови вивітрився в одну мить.  Я напружилася, збираючи залишки сил, але все одно просто сіла на місці, пригнувшись, як мій чоловік.

 - Розбійники?  - запитала я.

Голос у мене був, немов я вже давно і важко хворію.  Немов ворон прокаркав.  А горло пронизав такий біль, ніби ковтнула жменю битого скла.  Навіть сльози з очей бризнули.  Не від самої болю, а від несподіванки.

Для Нейта мій стан таємницею не залишився.  Він обережно змахнув сльозу з щоки.  І похитав головою.

 - Воїни.  Швидше за все шпигуни з островів, - прошепотів він і притиснув мене до грудей, помітивши, що я знову почала тремтіти.  - Питання в тому, як вони пройшли через землі Кречетів і залишилися непоміченими?

Хороші шпигуни, значить.  Або отримали підтримку місцевого ліра.  Але такі звинувачення не озвучуються вголос, якщо немає достатньо доказів провини.  А закономірні висновки мій чоловік вміє робити самостійно.

Інша справа, що тепер робити?  У бій вступати Аморі ні з чим.  Пам'ятається, зброї з собою він не брав, а я... поки він не знає про мої приховані таланти і зараз не найкращий час для зізнань.  Тому найкращим виходом було б піти тихенько, не привертаючи уваги.  І повернутися вже з загоном.

Так думала я, а ось лорд Північної межі мав свої погляди.

 - Я подивлюся, що там, а ти побудь тут.  Якщо щось трапиться - біжи в той бік, - махнув він рукою на невеликий підлісок.  - перебіжиш бір.  За ним буде дорога, а за півгодини пішого шляху на північ - село, яке ти вранці відвідувала.  На саму дорогу не виходь, але з уваги її не випускай.  У селі тебе впізнають, відправиш кого-небудь в замок, щоб прислали охорону.

Він говорив чітко і коротко - по суті.  Давав вказівки, як військовий командир, впевнений, що його накази будуть виконані.  Ось тільки я не була його воїном.  Відповідати на слова чоловіка не стала.  Як і не збиралася кидати його одного, чого б мені це не коштувало.  Якщо вже так - то у мене озброєння краще, ніж у нього.  Але про всяк випадок все ж кивнула.

Нейт швидко поцілував мене в губи, і безшумно зник за густими кущами якоїсь місцевої рослини.  Відразу стало страшно, моторошно, холодно і самотньо.  Нічні тіні малювали похмурі картини, майже повний місяць блідим світлом додавав їм містичності, а зловісний шелест змушував то щулитися, то здригатися.  Здавалося, ось-ось чорне розчепірене дерево стрепенувшись після чергового пориву вітру, зійде з місця і рушить шукати жертву.  Або з-за куща вистрибне монстр, вчувши дух людський.  Тут немов все за мною стежило.  Зараз би я багато віддала, щоб опинитися якнайдалі, за стінами замку, біля вогню і з кухлем елю.

Залишалося тільки прислухатися до того, що відбувається, сподіваючись, що мій чоловік знає і розуміє, що робить.

Раптом тишу розірвав зойк.  А після ще й ще.  Мабуть зав'язалася бійка.  Все ж його помітили.  І швидше за все, зараз він намагається затримати чужинців, щоб дати мені час втекти подалі.

А ось і дуже вдалий час для одкровень, здається.

І я не думаючи довго схопилася і рвонула з усіх ніг - не в бік бору, а туди, де зараз бився мій чоловік.

Ноги несли мене самі - нешвидко, але порівняно рівно, а в голові вже спливали рядки заклинань, магія щипала кінчики пальців, вирувала в крові, вимагаючи виходу. Вона ж і надавала мені сил. Втома і слабкість відступали з кожним кроком, немов і я не прощалася з життям зовсім недавно. Крок ставав твердіше. Я сама собі здавалася могутньою, непереможною. Може і не була такою, насправді, але впевненість у своїх силах багато що значить. 

Звуки бою ставали все голосніше, все виразніше. У помаранчевому світлі багаття танцювали гнучкі, зловісні тіні. 

Під ноги потрапило щось, і я спіткнувшись ледь не впала. Боязко опустила погляд, придивилася - зовсім незнайомий воїн. Не можна сказати напевно, мертвий він чи просто не при тямі, але перевірити не зважилася. Мабуть, він і підняв тривогу. І Амора замість того, щоб втікати і рятуватися, вирішив затримати загін. 

Серце забилося швидше. Задзвеніло повітря. Здавалося, я сама себе бачу, немов з боку, відчуваю, все, що навколо мене, немов частину себе.