Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Наступного ранку насамперед метнувся на ринкову площу. Трохи поторгувався і в двох крамницях збув усе нажите дорогою до Переяслава майно. Окрім пари коней, яких, як і раніше, тримав для себе. Вже небагато залишалося до наступного рівня. А як доросту, то усі зароблені пункти характеристики вкладу в спритність та верхову їзду. Бойовий кінь — це добре, але скаковий — краще. Особливо якщо все частіше почнуть кінні нападати. Тут швидкість і маневреність матимуть набагато більше значення, ніж додаткові пункти здоров'я.

До речі, ми розжилися непогано. На збуті трофеїв я підняв дві тисячі. Навіть із невеликим хвостиком. При тому, що ще якесь щось відібрали собі мої дівчата. Ворожка Оксана спершу соромилася, мовляв, не личить дівчині в чоловічій сукні, але — поговоривши з «сестрами», думку змінила. Щоправда, на одяг із чужого плеча не погодилася. Сама сходила на ринок, а повернулася — у шароварах, жупані та шапці.

Ось тільки дивлячись на неї, я одразу згадав приказку про шило в мішку. Тут і спостережливості Касьяна не треба, щоб розпізнати перебрану за парубка дівчину. Купи Оксана одяг навіть на три розміри більше — її видатні округлості все одно вилазили б назовні, як вежі над муром. Що, до речі, у колишньому, жіночому вбранні набагато менше впадало в очі, ніж тепер, коли на ній був туго перетягнений у поясі жупан.

Години через дві, коли з торгівлею та зборами було покінчено, я розпорядився сідлати коней, а сам вирішив ще раз зазирнути в шинок. Про всяк випадок. Мало що... Раптом ще хтось цікавий мені за цей час з'явився.

Не помилився, але й не вгадав. Жодних нових мандрівників у корчмі не було, зате появився дуже стурбований селянин. Він навіть за стіл не сідав, так і стирчав біля дверей, з надією дивлячись на кожного, хто входив. А очі, як у побитого пса.

— Погорілець? — не зміг я мовчки пройти повз. Зупинився поруч, чекаючи на відповідь і прикидаючи, скільки підкинути бідакові.

— Доброго вам здоров'я, ваша милість, — звично зігнувся той мало не до підлоги. — Бог милостивий, ціле село. Інша біда у нас сталася. Гірша…

— Он як? І що може бути гірше за пожежу? Повінь? Звідки їй узятися? Який тиждень сухо, як у пеклі...

— Бандити, ваша милість, — важко зітхнув селянин. — Другий тиждень скоро вже, як у селі нашому ватага постій собі зробила. Все, що цінного знайшли — відібрали. Скотину мало що не всю порізали... Молодиць пригожих і дівчат, яких спіймають, одразу до себе тягнуть і… ех… — махнув рукою. — Залякали так, що навіть старі бабусі з хат носа казати бояться. Соромно сказати, чоловіки на грядках пораються. Воду із колодязя самі носять. Так і те не допомогло… розбишаки стали по хатах ходити і як бусурмани полон брати… Допоможи, пане! — Бухнувся в ноги. — Вік за тебе Господа молити станемо. Ніякого терпіння вже немає. Хоч у петлю.

— А чого ж своєму панові не поскаржитеся? Чиє село?

— Полковника Барабаша, пане… — селянин не поспішав підводитися. — Та тільки його немає зараз поблизу. У похід пішов...

Я — гмикнув.

— Мабуть, чуже село грабує… На замін.

— Про це не знаю, пане… Допоможи. Христом-богом благаю.

— А чи далеко твоє село?

— Ні, пане. Тут, поруч буде… — він з такою надією дивився, що не повернувся язик відмовити. — Я за ніч добіг. Як іроди в хату вломилися, так я через віконце назовні і виплигнув. Кінному години чотири.

— Герой... А сім'ю, значить, залишив розбійникам?

Чоловік зажурився, але відповів без особливого переживання.

— Так, а чого? Старшу дочку я сховав у льох — не знайдуть. Дітлахи шмаркаті їм без потреби. А баба в мене така страшна, що якби не посаг, то й чорт би з нею не одружився. Як роздивляться краще — самі втечуть.

— От, шельма… — посміхнувся я мимоволі. — Кажеш дружина страшна, як смерть, а в самого дітлахів ціла копиця.

— Так, цеє… Вночі ж не видно… А дітлахи — то прибуток. Підростуть — поміч буде.

Чоловік повеселішав, мабуть, зрозумів, що допомога буде.

— Гаразд умовив. Веди…

Село Димне справді виявилося поблизу. Навіть раніше дісталися. Години за три.

«Село Димне належить полковнику Барабашу. Військо Запорізьке. У селі засіли бандити числом — «56». Жителі ховаються по хатах і бояться навіть у нужник зайвий раз вийти. Хочете напасти на бандитів?

Ого! Понад півсотні! Солідна зграя. А нас лише дев'ять. З них — одна амазонка, дві дівчини та два підлітки. Тобто — рахуй п'ять бійців. Майже по дюжині на брата. Але, якщо не нападати, то за яким рожном ми сюди приперлися? Пошану засвідчити. Фіг вам... Тим більше, за такого розкладу і пункти досвіду підняти можна непогані.

Село, незважаючи на передполудневий час, немов заснуло. Тиша, як і не людське житло перед нами, а пустка занедбана. Таки не здурив селянин, добряче погуляли душогуби, якщо навіть курей не видно. Усе підмели… І ніч провели весело, якщо ще й досі дрихнуть. Ну то і ми їх будити не станемо.

— Оксано, Мелісо — ви з кіньми залишайтеся. У село не пхайтеся. Мамай, Федоте, беріть одного джуру і заходьте з того краю. Я з Віктором зайду звідси. Хлопців у бій не пускати. Нехай на всі боки дивляться, коли ви в хати заходити будете. Стрілянину не зчиняти. Бандитів різати тихо. Чим більше покладемо, поки інші очухаються і тривогу піднімуть, тим краще.