Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Он выбросил в окно!..

Он выбросил в окно!..

Он выбросил в окно мой чемоданчик!..

А это был не мой чемоданчик!..

А это был не мой чемоданчик!..

А это был не мой!..

А это был не мой!..

А это был не мой чемоданчик!..

А это был не мой!..

А это был не мой!..

А это был не мой чемоданчик!..

Щойно він доспівав, як Валерка підхопився з місця і вправно вивернув руку Лялі, та так, що той уткнувся носом у підлогу, заволавши:

– А-а-а-а, відпусти руку, зар-ра-а-за-а-а! Зламаєш нахрін!..

Зека скочив зі свого місця і кинувся на допомогу Лялі, але був негайно відкинутий назад влучним ударом ноги в груди. При цьому на його білій футболці, вдягнутій під «будзагонівською» брезентовою курточкою[77], що була розстебнута через спеку, відбився слід Валерчиної кросівки.

– Слухай, ти, огризок, мотай до провідниці за ганчіркою, бо на тебе чекає прибираннячко! – проскреготав роздратований Валерка. – І дивись мені, не загубися випадково у лабіринтах нашого вагона, бо твоя косметичка з речами лишатиметься у мене, доки не витреш насухо всю підлогу. Отож обирай, чим витирати: ганчіркою чи твоєю мармизою…

Тут себе вирішив проявити Сіма, махнувши здоровезним, немов кувалда, кулаком. Та Валерка не втрачав пильності, тому, ухилившись від удару, гучним ляпасом відкинув Сіму назад. У цей час потяг трохи занесло на повороті, отож Сіма з гуркотом покотився у прохід і вилетів у сусіднє купе. А між тим Валерка спокійно опустився на своє місце, немовби нічого й не сталося. Ляля очманіло глянув на нього і хрипко прошепотів:

– А ти хто такий, га?.. Чого б це одразу битися?

– Він ще запитує, – спопеляючи коротуна поглядом, мовив Валерка.

– То це твоя сумка?.. Слухай, та я ж не знав!.. Ну, вибач. Ми просто хотіли по-дружньому пожартувати над нашим Академіком, от і все.

– Нічого собі жарти…

– Валерко, не дивуйся, до нашого Лялі завжди туго доходить.

– Ах, то він ще й Ляля!.. – криво посміхнувся Валерка й одразу ж гримнув на коротуна: – А ти мотай за ганчіркою, кому сказано!

Ляля підстрибнув від несподіванки, Зека здригнувся, Сіма гепнувся головою, намагаючись підвестися. Тоді Валерка згріб Сіму за комір брезентової курточки, підняв і посадив на бічне сидіння, потім видобув із сумки ще холодну пляшку «Боржомі», притиснув до ґулі на потилиці:

– Сиди й тримай отак.

Тут нарешті прийшли старости обох їхніх груп. Довелось розповідати, що все гаразд, а Сіма впав у прохід випадково, не втримавшись на ногах, коли потяг трусонуло.

– Тут хтось, я так подивлюся, занадто борзий, – мовив невдоволено староста «інженерів-фізиків». – То ви дивіться мені… Майте на увазі, що за бійку під час проходження літніх таборів можуть відрахувати зі спецкафедри, а отже, і з інституту всіх учасників без розбору – і того, хто правий, і того, хто винуватий. А нам, як старостам ваших груп, а також і командирам ваших навчальних взводів, теж перепаде на горіхи. Отож давайте надалі без ексцесів, гаразд?..

– Ти про що? – Спартак дуже натурально удав повне здивування. – Ми з Валеркою тихо-мирно сиділи, нікого не чіпали, тут прийшла наша трійця… Потяг трусонуло, Сіма впав… Усе гаразд.

– Ну, то ми вас попередили, – кивнув староста «зварювальників».

Після того усі розсілися по місцях. Поки Ляля ходив до провідниці за ганчіркою, Валерка і Спартак повиймали з сумки усе їстівне. Виявляється, розбилася вчасно не помічена Валеркою пляшка газованої солодкої води, яку поклала племінникові в дорогу турботлива тітка-одеситка. Продукти в сумці не надто постраждали.

Коли Ляля мовчки виніс і витрусив до смітничка у тамбурі вагона осколки, а також витер насухо калюжу, Валерка розклав на столику стару газету, виклав на неї продукти і на знак примирення запросив трійцю приєднатися до них зі Спартаком.

Сіма зжував канапку з копченою ковбасою і влігся на верхню полицю: після падіння у прохід у нього розколювалася голова. Спартак зітхнув, відкопав у своєму наплічнику упаковку «трійчатки» й виділив постраждалому пару таблеток. Ляля їсти відмовився, він усівся на бічне місце і втупився у вікно з виглядом гордовитим і незалежним. Зате Зека їв за двох, увесь час захоплено позирав на Валерку і всіляко вибачався перед Спартаком. На першій зупинці, де поїзд простояв хвилин десять, Валерка вийшов до тамбуру, де було хоч трохи прохолодніше. Не минуло й десяти секунд, як слідом за ним прибіг Ляля, зробив Валерці знак нахилитися нижче, після чого збуджено зашепотів йому на вухо:

– Ти, як я подивлюся, хлопець непоганий. Навіть можна сказати – хороший. А ось за гівнюка цього, за Академіка, ти даремно заступився! Ти просто не знаєш, але він постійно мене принижує, я просто не міг далі терпіти його підлість… І за сумку теж вибач, я не знав, що вона твоя, а не цього ушльопнутого Академіка!..

Валерка якраз щойно заспокоївся, але тепер лють знов почала наповнювати його. Він ледве стримувався, щоб не заїхати цьому мерзенному коротуну. Пам’ятаючи напучування обох старост, довелося всього лише поплескати Лялю долонею по плечу так, що той притиснувся спиною до облупленої металевої стінки тамбуру, й тихо прошепотіти:

– Мені все одно, що там сталося між тобою і Спартаком. Але одне обіцяю твердо: якщо ще раз почую від тебе або твоєї зграї щось погане про мого друга, або ти на нього просто подивишся якось не так, косо чи криво… То май на увазі, я тобі мармизу твою намну! Причому намну ґрунтовно. І не тільки мармизяку… Отож Спартак – він хороший. Засвоїв?..

Після цього Ляля і Зека окупували обидві боковушки їхнього купе і до самого Єйська більше не контактували ні зі Спартаком, ні з Валеркою, які всю дорогу не могли наговоритися. А Сіма проспав, лежачи на одній з верхніх полиць.

726-й навчальний центр військ протиповітряної оборони, Єйськ, Краснодарський край, липень 1985 року

Прапорщик Малюта Нілович Коврига служив у Єйському навчальному центрі ППО вже понад 15 років. При ньому змінилися чотири безпосередніх начальника, постійно «миготіла» решта офіцерського складу: хтось ішов на підвищення та їхав у різні завидні місця, а тих, кому не пощастило, відсилали подалі – аж до Камчатки чи Сахаліну. Але що було незмінним – то це наявність «прапора» Ковриги! А все тому, що цей, здавалося б, недалекий чоловік умів робити висновки і дуже професійно ховав кінці у воду! Багато комісій намагалися викрити його підступи, бо всі прекрасно розуміли, що він нечистий на руку… Але як його не ловили, проте упіймати «на гарячому» не могли. Отож у будь-якого командира цей слизький тип перебував на