Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

На те, як вона рухалася, як зосереджено щось різала, як закусувала губу, коли думала, чи достатньо солі.

— Чого ти так дивишся? — засміялася вона, помітивши його погляд.

— Просто милуюся.

Вона зніяковіло відмахнулася, але щоки порожевіли.

— Іди мий руки, зараз вечеря буде.

Назар засміявся й послухався.

Ці прості моменти — ось що було найважливішим у житті.

Назар повернувся на кухню саме в той момент, коли Софія викладала на тарілки апетитну рибу, запечену з лимоном і спеціями, а поруч стояв салат із морепродуктів.

Він підняв брови.

— Ого, це виглядає краще, ніж у ресторані.

Софія посміхнулася.

— Ну, ще б пак. Готувала з любов’ю.

Назар сів за стіл і взяв виделку.

— Тоді я повинен це оцінити.

Він узяв шматочок риби, поклав у рот і на секунду завмер.

Софія уважно спостерігала.

— Ну?

Назар повільно прожував, насолоджуючись смаком, і кивнув.

— Це просто неймовірно.

Софія задоволено всміхнулася.

— Я ж казала!

Вони їли, говорили про дрібниці, про роботу, про те, що буде на вихідних.

У якийсь момент Софія поклала руку на живіт і м’яко усміхнулася.

— Він чи вона любить морепродукти.

Назар відчув, як серце затріпотіло.

— Ти щось відчуваєш?

— Легкі рухи. Наче метелики.

Він нахилився, обережно поклав долоню на її живіт.

— Ти вже даєш про себе знати, малий?

Софія засміялася.

— А якщо це дівчинка?

— Тоді мала принцеса.

Вони подивилися один на одного, і Назар зрозумів, що цей момент назавжди залишиться в його пам’яті.

Його сім’я. Його щастя.

І він зробить усе, щоб вони завжди були в безпеці

Після вечері Назар допоміг Софії прибрати зі столу, хоча вона й протестувала.

— Назаре, я ж не інвалід, можу сама.

— Але ти вагітна, — сказав він з усмішкою, забираючи тарілки.

— І що? Це не означає, що я не можу мити посуд.

— А я можу.

Вона закотила очі, але в глибині душі їй було приємно, що він так про неї дбає.

Поки Назар мив посуд, Софія приготувала чай і нарізала трохи фруктів.

Вони сіли в вітальні, загорнувшись у пледи, і просто насолоджувалися спокоєм.

— Я не пам’ятаю, коли востаннє в мене був такий затишний вечір, — прошепотіла Софія, поклавши голову йому на плече.

Назар поцілував її у волосся.

— Тепер таких вечорів буде багато.

Вона м’яко усміхнулася.

— Ти змінився.

— У який бік?

— Став більш… спокійним. Раніше ти був як вулкан, а тепер — як тепле море.

Назар задумався.

— Можливо, це тому, що тепер я знаю, заради чого живу.

Софія притулилася ще ближче.

— А я знаю, що з тобою мені нічого не страшно.

Він ніжно обійняв її.

— І ніколи не буде.

Цей вечір був ідеальним.

Без зайвих слів.

Просто вони і їхнє спокійне щастя.

Гучний, різкий звук, що прорізав тишу.

Софія різко підняла голову, а Назар одразу обійняв її за плечі.

— Спокійно, кохана. Ми вдома.

Але наступної миті вони почули звук дронів у небі.

— Вони близько… — прошепотіла Софія, притискаючи руку до грудей.

За кілька секунд пролунали вибухи — це працювала ППО.

Назар миттєво піднявся.

— Йдемо в коридор.

Софія кивнула, і вони швидко перебралися в найбезпечніше місце в квартирі.

— Всі новини дивимося в офіційних джерелах, — сказав Назар, відкриваючи Телеграм.

— Дрони летять із півночі, — прочитала Софія, гортаючи стрічку.

— Наші їх збивають. Чути вибухи.

У цей момент ще один гучний звук розірвав нічну тишу.

Софія здригнулася, а Назар міцніше стиснув її руку.

— Я тут. Ми в безпеці.

Вона подивилася на нього.

— Коли це закінчиться?

Назар глянув у темряву за вікном, де у небі ще вирували дрони.

— Я не знаю, кохана. Але ми разом.

Вона поклала голову йому на плече.

— І це єдине, що мене зараз тримає.

Назар поцілував її у скроню.

Вони просто сиділи в коридорі, слухаючи, як війна нагадує про себе.

Але вони були разом.

І це було головне.

Сирена все ще тривала.

За вікном лунали віддалені вибухи — це ППО працювала по ворожих дронах.

Софія стискала руку Назаря, вдивляючись у темряву.

— Вже понад годину…

— Наші тримають небо, — спокійно відповів Назар, але його голос був напруженим.

Йому хотілося щось зробити, діяти, а не просто сидіти й чекати.

Але зараз його завданням було берегти Софію і їхню дитину.

Телефон завібрував.

Володя: Все нормально у вас?

Назар: Так. Вдома. Ви як?

Володя: Та нормально. Над нами теж працює ППО. Головне – не виходьте нікуди.

Назар вимкнув екран і подивився на Софію.

Вона дивилася у стіну, задумливо покусуючи губу.

— Про що думаєш?

— Про те, як раніше я любила ніч. Тишу, спокій… А тепер ніч — це страх.

Назар провів рукою по її спині.

— Ми разом.

Вона гірко всміхнулася.

— Так. Але скільки ще таких ночей попереду?..

Назар не відповів.

Бо цього не знав ніхто.

О третій ночі прийшов відбій тривоги.

Софія видихнула й заплющила очі.

— Нарешті…

Назар поцілував її в скроню.

— Ходімо спати.

— Ти зможеш заснути?

— Якщо ти будеш поруч — так.

Софія усміхнулася й обійняла його.

— Тоді лягай.

І хоча ніч принесла їм ще одну сторінку спогадів про війну,

вони засинали, тримаючись за руки.

Софія мирно спала, її дихання було рівним і спокійним.

Але Назар не міг заснути.

Він лежав, дивлячись у стелю, і думав про одне: як зробити так, щоб вона була в безпеці?

Зовсім скоро вона не зможе сидіти на підлозі під час тривог. Їй буде важче рухатися.