Читати книгу - "Алтин-толобас"

Всівшись нагорі, оглянули двір. Тихо. Вогні в палатах погашено. Із-за конюшні набігли два величезні собацюри, загавкали, молотячи лапами по стіні.

Вальзер передбачив і це. Вийняв з мішка (виходить, не зовсім порожнього) два шматки м'яса, кинув псам. Вони накинулись, проковтнули миттю, а за півхвилини обидва захиталися, повалилися набік.

— Мертві? — запитав фон Дорн.

Аптекар жахнувся:

— Що ви! Навіщо без гострої потреби позбавляти когось дорогоцінного дару життя? Це сонне зілля, я виготовив його для княгині Трубецької, вона безсонням мучиться. Коли вже на її ясновельможність, у котрій десять пудів ваги, діє, то на митрополитських собак тим паче.

Стрибнули в замет, швидко пробігли двором до терема.

— Он туди, — показав Вальзер. — Там чорний хід, щоб келійникам надвір, до відхожого місця бігати. У грека ж тепла комірчина біля спальні, з водозливом.

Капітан здивувався:

— А водозлив навіщо?

— Потім поясню, — шепнув аптекар. — Ну, вперед!

За рогом і справді були низенькі двері, зовсім незачинені.

Прослизнули до темних, задушливих сіней, звідти по двох сходинках до вузької галереї.

— Тсс! — ледве чутно прошелестів Вальзер. — Он там Юсупова келія. Не дай боже розбудити. А нам далі, до Таїсієвих покоїв.

Корнеліус сторожко глянув на житло страшної людини, прокрався мимо навшпиньках.

— Тепер ліворуч, — підштовхнув ззаду аптекар. — Там, у Хрестовій палаті, перед спальнею владики, завжди келійник сидить.

Капітан ледь висунувся з-за рогу. Побачив простору кімнату з розмальованими стінами, одна — суціль із вікон. Біля невеликого столу зі свічкою сидів здоровило в рясі, гриз ніготь. Позіхне, перехрестить рота й знову гризе.

— Якщо можна, — в самісіньке вухо видихнув Вальзер, — обійдіться без смертовбивства.

«Скільки зайвих труднощів через цього людинолюба», — подумав фон Дорн. Але все ж натягнув на залізне яблуко рукавицю.

Не поспішаючи, перевальцем пішов через залу.

Чернець закліпав очима, примружився зі світла у півтемряву:

— Якимку, ти?

Останні п'ять кроків Корнеліус подолав стрибками і з розгону вдарив вартового, що підвівся, — не в скроню, як годилося б, а в міцний, задубілий од земних поклонів лоб. Нехай живе, дякує м'якосердю гера Вальзера. Хоча надійніше було б проломити ченцеві голову.

Здоровило впав ниці, навіть не охнув.

— Швидше! — поквапив аптекар.

— Зачекайте.

Капітан зв'язав оглушеному руки й ноги його ж вірьовкою, засунув у рот кляп зі скуфії. Можна було рухатися далі.

Через митрополитову спальню пробігли підтюпцем, штовхнули високі двері, за ними показалися довгі сходи вниз.

Знову засвітили ліхтар.

— Ось і бібліотека, — пояснив Вальзер, коли спустилися в невелике квадратне приміщення, все в полицях з книгами. — До трьох тисяч фоліантів, ні в кого в Московії стільки немає.

Тепер він говорив голосно, вже не боявся, що почують.

Посеред кімнати опустився на коліна, підчепив ножиком дубову пластину, потім другу, третю, четверту, вийняв дощаний квадрат, за ним — тугий матрац, і фон Дорн побачив темну яму з грубими сходами з утоптаної землі.

Нетерпляче відіпхнув Вальзера, поліз до ями першим. Аптекар сопів ззаду.

У чорну дірку з білими металевими краями спустили мотузку, закріпили гак.

— Ну, з Богом, — перехрестився Корнеліус.

Узяв ліхтаря в зуби за мідне кільце, почав перебирати руками.

Ось і долівка.

Сундуки, величезні! Три, ще шість, у кутку чотири, і потім біля дальньої стіни. Усього двадцять вісім. Штовхнув один — важезний, не зрушиш.

— Потримайте мотузку! — крикнув зверху Вальзер. — Я теж хочу!

Не дочекався, поліз сам, кумедно сукаючи короткими ногами.

Капітан посмикав замок на найближчому сундуці (ох, міцний) і, не панькаючись, збив обушком, з одного доброго удару. Під віком переливчасто відсвічувала малиновим оксамитова тканина. Відсмикнув. Там завширшки з увесь сундук лежав томище в товстій шкіряній оправі. Фон Дорн підважив його, побачив іще книги, багато.

Мимоволі зітхнув. Усе-таки надіявся, що в тайнику виявиться не Ліберея, а щось надійніше — золоті монети, або яхонти, або смарагди, або зернь.

— Я вам говорив, я говорив! — схлипував Вальзер, з любов'ю гладячи руду телячу шкіру.

Він схопив обушок, забігав серед сундуків, ніби виконуючи якийсь химерний танок. Зіб'є замок, одкине віко і ну бурмотіти чудні слова — мабуть, назви книг.

— О, Гефестіон! О, Коммодіан! А це хто? Невже Лібаній? Неймовірно! Але… але де ж Замолей?

Корнеліус теж часу даремно не гаяв. Залишившись без обушка, відкривав сундуки тесаком. Книги в шкіряних обкладинках кидав на підлогу, в коштовних — відкладав. Деякі були напрочуд гарні: з перлами, яшмою, смарагдами. Найбагатші оклади пхав до мішка, і скоро вже було нікуди. Довелося деякі простіші виймати назад, замінюючи більш цінними. Скарбів було стільки — не злічити!

По свинцевому склепу, що матово поблискував, металися тіні, скалки від самоцвітів. Божевільне бурмотіння Вальзера зливалося в нерозбірливе сипіння.

Мішок вийшов важкенький, а ще на стіну дертися та потім через усю Москву волокти.

— Скоріше! — поквапив фон Дорн, оглядаючись на розкидані книги — чи не забув чого цінного. — Знайдуть зв'язаного келійника, здіймуть галас.

— Не знайдуть, — упевнено відповів аптекар. — Якби митрополит ночував в опочивальні, тоді ченця змінили б о третій годині ночі, а так не будуть.

— І все ж покваптесь.

Відповіддю були скрип віка, яке відчиняли, зосереджене сопіння.

Ліниво розкривши першу-ліпшу книгу, Корнеліус побачив грецькі письмена. Закрив. Сподобався невеликий манускрипт із різнобарвними малюнками й химерними буквицями. Завагався — може, прихопити? Ні, дуже оправа проста — мідна, із срібною насічкою.

— Є!!! — несамовито заволав Вальзер. — Є! Ось вона! Ось! І камені вогненні!

Заскакав між сундуків, притуляючи до грудей книгу — обкладинку було викладено червонуватими, з чудовим відблиском кружальцями. Так ось які вони, вогненні лали країни Вуф. Їх сотні. Отож, мабуть, грошиків варті!

Найшло ревниве почуття — оклад за угодою належав Корнеліусу. Навіщо ж так чуже тискати?

— Дайте, покладу в мішок і ходімо, пора.

— Нічого, не турбуйтеся, — пробурмотів аптекар, іще міцніше обіймаючи Замолея. — Я сам понесу, сам.

І по божевільному блиску в очах було видно — помре, але не віддасть.

— Як будемо виходити? — запитав капітан, зітхнувши. — Як прийшли чи через кремлівський хід?

Хід, треба гадати, починався за напівкруглими, теж облицьованими свинцем дверима в дальній стіні.

Вальзер тільки лупав очима, радитися з ним зараз було безглуздо — сам не свій чоловік.

— Підземним ходом небезпечно, — розміркував сам із собою фон Дорн. — Може, за сто років галерея де-небудь осипалась. Та ще невідомо, де вилізеш… Ні вже, краще назад через будинок. Повертаємося, гер Вальзер.

Аптекар тицьнув капітанові якісь хрусткі аркуші, зовсім без палітурки:

— Прихопіть іще оце. Коли не помиляюся, це власноручні записи великого Арістотеля — до того