Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Ну то йди до нього. Молодець. Треба було раніше про це сказати, я би знову тобі підіграв. Ти ж так любиш ігри.

- Алекс, - починаю я тремтячим голосом, але хлопець жестом руки зупиняє мене.

- Не треба. Досить. Мені набридли твої ігри. Йди до нього. Цілуй, обіймай, грай з ним. Може попередиш його, що ще сьогодні тебе цілував я. Хоча. Хоча не треба. Це ж остогидло тобі. В принципі як і я тобі. Ти ще така дитина.

Голос Алекса сумний, ображений.

Тягнусь до ручки, намагаюся відкрити, але тремтячі пальці зісковзують з дверей.

- Я піду. Вибач, - тараторю я.

- Тікай, Ліві. Тікай. Біжи. Ти мені набридла. Все, що відбувається мені набридло. Твоя брехня, твої ігри.

Нарешті відкриваю двері, швидко вибігаю з машини. Відчуваю сльози на очах. Забігаю за будинок на задній двір. Притуляюся спиною до стіни. Картинка розмивається, гарячі сльози обпалюють щоки.

Сідаю на мокру землю, але це неважливо. Я і так вже вся брудна, як ззовні так і з середини.

Мені були неприємні його слова. Але Алекс має рацію. Від цього ще болючіше. Я винна у всьому. Мені не вистачило сміливості. Я послухала маму. Але чого так боляче? Я дуже образила Алекса. Він чудова людина, а я дурепа. Без мене йому буде краще.

Коли сльози закінчуються, прикладаю прохолодні долоні до обличчя. Витираю сльози, піднімаю очі до неба. Кліпаю декілька разів аби змахнути сльози.

Потрібно взяти себе в руки.

Чорт.

Роман. Я обіцяла йому прогулятися. І мама вдома.

Входжу через задні двері, тихенько крадучись до сходів, долаю вже половину як чую голос мами.

- Люба, це ти?

- Так, мамо. Я біжу в душ.

- Я їду на презентацію книги Інгрід. Поїдеш зі мною.

- Ні. Я обіцяла Роману. Біжу збиратися.

- Добре, - видихає мама. – Гарно провести час вам.

- Дякую, і тобі.

Біжу в свою кімнату, зачиняю двері і впираюся лобом в двері. І тут вони раптово відкриваються. Встигаю вхопитися за дверну раму аби не впасти.

- Ти що плакала? – стурбовано запитує Роман.

- Ні, - швидко відповідаю я і відходжу в середину кімнати.

Роман проходить і зачиняє двері.

- Як побачення? – весело запитує хлопець, але розгледівши мене, здивовано відкриває рота. – Де ти, чорт забирай, була? Що з тобою? В чому це ти вимазана? І чому така сумна?

- В болоті, - буркочу я.

- Алекс не витримав твій характер, - сміється друг.

- Дуже дотепно, - закочую очі. – На вулиці був дощ, якщо ти не помітив. Після дощу зазвичай залишається болото і калюжі. Я підсковзнулася і впала.

- А побачення як пройшло?

- Нормально.

- Я потребую подробиць. Ви тепер офіційно пара.

- Ні. І досить мене доймати питаннями. Я обіцяла побачення, я на нього сходила. Про продовження розмов не було.

- Що між вами сталося ? – Роман сідає на ліжко і всім своїм виразом показує, що без подробиць не піде.

- Побачення пройшло добре. Ми були в галереї, я малювала, вони експонують мою роботу, хоча вже напевно не експонують. Далі ми поїхали в кафе, пообідали і Алекс привіз мене назад.

Мені боляче називати його ім’я, стає неприємно від самої себе.

- Чого не експонують? Ви цілувалися? Що було між вами? Що сталося? Чого ти плакала?

- Я дуже образила Алекса, - відчуваю як на очах виступає волога.

- О Боже. Красуне, що між вами сталося? – Роман підходить до мене і обіймає.

Охоплюю хлопця обома руками, ховаю обличчя в його футболці.

- Я дурепа. Сполохана дурепа.

- Що сталося?

- Алекс сказав, що я йому подобаюся. І що він хоче продовження наших побачень і стосунків. А я злякалася. А якщо він ці почуття собі надумав? А якщо я йому набридну?

- Ліві, якщо не спробувати, то не будеш знати напевно.

- Я знаю, але так буде краще. Пізніше буде болючіше.

- Чого пізніше буде гірше? – стиха цікавиться хлопець.

Не відповідаю хлопцю, лиш рюмсаю.

Роман бере моє обличчя в свої долоні, пальцями витираючи мої сльози.

- Ліві, боятися нормально. Він тобі подобається, - посміхається хлопець.

- Ні. Не подобається. Він хороша людина, а я його образила.

- Хай буде так. Але хоча б собі признайся, що він тобі подобається. Ти ще можеш все виправити. Іди, скажи йому, що ти просто дурепа.

Я штовхаю його в плече.

- Досить про це, - витираю сльози з очей. – Все добре. Все так і має бути.

- Ліві, - починає Роман.