Читати книгу - "Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі"

Якщо подумати про Ері, то її також, у певному сенсі, можна назвати втікачем з її життя. Вона також отримала глибоку рану, потім залишила багато чого напризволяще, відмовилася від рідного краю. Точніше, обрала Фінляндію за свою нову землю. Зараз Ері має чоловіка і дітей. Гончарство, в яке вкладає серце. Літній будиночок на березі озера та бадьорого пса. Вивчила фінську мову. Ері неухильно працювала над створенням власного маленького всесвіту. На відміну від мене.

Цкуру поглянув на «Таґ Хоєр» на зап’ясті лівої руки. За десять дев’ята. Посадка пасажирів на спеціальний експрес уже розпочалася. Одне за одним люди заходили з речами до вагонів і сідали на свої місця. Через вікно було видно, як вони ставлять сумки на горішні полиці, зітхають із полегшенням в охолодженому кондиціонерами приміщенні, попивають прохолодні напої.

Годинник є однією з небагатьох речей, успадкованих від батька, які мають тілесну форму. Прекрасний антикваріат із початку шістдесятих. Якщо його три дні не носити, то пружина перестає крутитися і годинник завмирає. Але ця незручність, навпаки, припала Цкуру до вподоби. Справжнісінький технічний шедевр. Та ні, краще сказати, витвір мистецтва. Ні крихти кварцу чи мікрочипів. Усе добросовісно працює за допомогою бездоганних пружин та коліщат. І навіть зараз, після майже п’ятдесятирічної незмінної служби, він напрочуд точно карбує час.

Цкуру не пригадує, аби він купував собі колись годинник. Завжди байдуже носив дешеві подаровані. Адже йому було достатньо просто знати точний час. Така його думка про годинники. На щодень хлопцеві цілком вистачало найпростішого дешевого електронного «Касіо». І тому, коли Цкуру отримав цей дорогий годинник як батьківську реліквію, його це не надто зворушило. Оскільки щодня годинник треба було накручувати, Цкуру почав носити його з певного почуття обов’язку. Однак годинник відразу припав йому до душі. Він любив відчуття його на руці, приємну ваговитість, тихенький звук механіки. Почав значно частіше поглядати на руку, аби упевнитися, котра година. І з кожним разом тінь батька тихо зринала в його думках.

Чесно кажучи, Цкуру не знав добре свого батька і не дуже за ним сумував. Він не пригадує, щоби вони з батьком кудись ходили вдвох або говорили про особисте чи в дитинстві, чи у старшому віці. Батько завжди був скупим на слова (принаймні вдома він майже не розкривав рота). Він узагалі рідко бував удома, цілими днями пропадаючи на роботі. Якщо подивитися на все це з теперішнього погляду, можливо, у нього була інша жінка, думав собі Цкуру.

Батька він сприймав радше не як рідного батька, а як шанованого родича, котрий часто бував у них удома. Вихованням Цкуру займалася практично мати та сестри. Про батька ж він зовсім нічого не знає: як той жив, про що думав і як сприймав світ, якими конкретно були його будні. Єдине, що йому відомо, то це те, що він народився у префектурі Пфу, рано втратив батьків, і його забрав до себе батьків брат, буддійський священик. Після закінчення старшої школи батько з нуля створив фірму і досягнув приголомшливого успіху, збивши непогані статки. Як на людину, що зазнала в житті злиднів, говорити про них він не любив. Можливо, не хотів цього згадувати. Поза всяким сумнівом, до комерції батько мав неабиякий хист. Хист здобувати відразу потрібну річ та позбуватися без зволікання непотрібних. Старша сестра Цкуру успадкувала оцю батькову торгову жилку, щоправда, лише частково. Середня сестра має материну приємну товариську вдачу, але також частково. А ось Цкуру не успадкував ні того, ні іншого.

Батько помер від раку легень. Викурював щодня по п’ятдесят цигарок. Коли Цкуру приїхав провідати його у лікарні при медичному університеті, говорити він зовсім не міг. Видавалося, що він хотів сказати синові щось важливе, але здійснитися цьому його бажанню вже не судилося. За місяць після того візиту батько на лікарняному ліжку упокоївся навіки. Цкуру залишилося розкішне помешкання зі спальнею в районі Джіюгаока, депозит у банку на власне ім’я із солідною сумою фошей та оцей наручний «ТаґХоєр» з механічним заведенням.

Хоча ні, це ще не все. Від батька Цкуру отримав також ім’я.

Коли Цкуру заявив, що хотів би вступити до політехнічного університету і здобути фах, батько був явно розчарований, що його єдиний син жодним чином не зацікавлений можливістю успадкувати батьків бізнес у нерухомості. Однак, з інщого боку, він схвалив прагнення сина стати інженером. «Якщо так, можеш їхати до Токіо, я з радістю дам тобі необхідні кошти, — сказав він. — Хай там що, а опанувати ремесло та створювати матеріальні речі — шляхетна справа. Справа, потрібна людям. Старанно вчися і будуй залізничні станції, скільки захочеш». Було видно, батько радів, що ім’я Цкуру, яке він дав синові, не пропало надаремне. Можливо, це був перший і останній раз у житті, коли Цкуру зумів батька втішити, точніше, коли батько чітко виразив свою втіху сином.

Згідно з розкладом, рівно о дев’ятій годині спеціальний експрес до Мацумото виїхав із платформи. Сидячи на лавці, Цкуру дивився, як даленіє колією світло і, набираючи швидкість, потяг зникає у глибині літньої ночі. З відправленням останнього потяга все навколо разюче змінилося. Здалося, що місто втратило свій попередній блиск. Як театральна сцена, на якій після вистави загасили освітлення. Цкуру підвівся з лавки і поволі рушив сходами вниз.

Він вийшов із вокзалу і вирішив повечеряти у малому ресторанчику поблизу. Сів за столик біля стійки і замовив собі м’ясний хлібець та салат із картоплі. Однак не з’їв навіть половини. Не тому, що несмачно. Цей ресторан славився своїми м’ясними хлібцями. Просто не було апетиту. Як завжди, випив півпива.

Тоді повернувся потягом додому, піщов у дущ. Вишурувавши тіло милом, змив піт. Накинув на себе махровий халат оливкового кольору (він отримав його від тодіщньої дівчини на тридцятиріччя), сів на крісло на балконі і, підставляючи себе нічному вітерцеві, прислухався до приглушеного шуму міста. Була вже майже одинадцята, але спати йому не хотілося.

Цкуру пригадав роки навчання в університеті, коли він думав лише про те, щоб умерти. Відтоді минуло вже шістнадцять років. Тоді йому здавалося, що серце само собою перестане битися, коли він вдивлятиметься всередину себе. Якщо збере свій дух в одну точку, то точно завдасть серцю смертельної рани, як зібране в лінзі сонячне проміння запалює папір. Він усім серцем на це надіявся. Однак минуло кілька місяців, але, всупереч його очікуванню, серце не зупинилося. Серце так просто не зупиняється.

Здалека долинув