Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Минуло сім місяців.

Осінь накрила місто жовто-багряним листям, прохолодними ранками та ароматом гарячого чаю.

Софія вже офіційно була в декреті.

Її животик помітно округлився, і Назар щоразу, коли дивився на неї, відчував теплу хвилю ніжності.

Вони чекали сина.

І кожен день наближав їх до моменту, коли вони вперше візьмуть його на руки.

Софія сиділа у вітальні, загорнувшись у плед, гортаючи список речей, які потрібно докупити.

Назар саме повернувся з роботи, заніс пакет з покупками й побачив, як вона задумливо дивиться в телефон.

— Що ти там розглядаєш?

— Список. Нам ще треба ліжечко, коляску, дрібниці для малюка…

Назар присів поруч і взяв її руку.

— Купимо все, що потрібно. Не хвилюйся.

Вона усміхнулася й поклала руку собі на живіт.

— Він уже такий активний… Інколи вночі не дає мені спати.

Назар поклав долоню на її живіт і відчув легкий поштовх.

Його серце стиснулося від емоцій.

— Ого, який сильний.

Софія засміялася.

— Це він тебе впізнав.

Назар поцілував її в скроню.

— Зовсім скоро ми його побачимо.

— Так… — прошепотіла вона. — І тоді наше життя зміниться назавжди.

Він усміхнувся.

— Воно вже змінилося, кохана.

І вони сиділи так, слухаючи осінній дощ за вікном, відчуваючи, як наближається новий етап їхнього життя.

Наступного дня Назар заїхав до офісу, щоб вирішити кілька справ.

Володя, як завжди, уже чекав його в своєму кабінеті з чашкою кави.

— Ну що, татко, як там ваша вагітна королева?

Назар усміхнувся, сідаючи навпроти.

— Готується до народження. Склала цілий список речей, які треба докупити.

Володя хмикнув.

— Ну, брате, це ще квіточки. Почекай, поки вона відправить тебе о третій ночі за чимось дуже «життєво необхідним».

Назар усміхнувся.

— Я вже готовий до всього.

— Ой, подивимося, що ти скажеш після перших безсонних ночей.

Назар перевів погляд на вікно, задумавшись.

— Чесно кажучи, я тільки зараз починаю усвідомлювати, наскільки все змінюється.

Володя кивнув.

— Це нормально. Але ти справишся.

Назар зітхнув.

— Я просто хочу, щоб вони були в безпеці.

— І вони будуть. Ти зробив усе для цього.

Назар потер підборіддя.

— А як ти? Як справи на роботі?

Володя хмикнув.

— Та як завжди. Ти ж розумієш, без тебе тут трохи більше хаосу.

— Не розвалюється ж?

— Поки що ні, — посміхнувся Володя.

Назар допив каву, піднявся.

— Ладно, я поїхав. Софія замовила нам похід по магазинах.

Володя засміявся.

— О, брате, ти вже повністю під каблуком.

Назар лише посміхнувся.

— Це найкраще місце, де я хочу бути.

І з цими словами він пішов, залишивши Володю в задумливій усмішці.

Назар їхав додому, думаючи про список покупок і те, як Софія змусить його оцінювати колір дитячих бодіків.

Але щойно він під’їхав до будинку, його серце провалилося в п’яти.

Біля під’їзду стояла швидка.

В голові одразу ж пронеслося:

Софія.

Він різко загальмував, вискочив з машини й кинувся до медиків, які саме виходили з під’їзду.

— Де Софія?!

Лікарі здивовано глянули на нього.

— Ви хто?

— Назаренко, її чоловік. Що з нею?!

Один із медиків нарешті заговорив:

— Заспокойтеся, все під контролем.

Але Назар не міг заспокоїтися, поки не побачив її.

І в цю мить двері відчинилися, і на сходах з’явилася Софія.

Жива.

Його серце закалатало ще сильніше, але тепер від полегшення.

Вона тримала руку на животі й виглядала втомленою.

— Назаре…

Він миттєво підбіг, узяв її за руку.

— Що сталося?

Софія слабо усміхнулася.

— Все добре. Просто трохи підскочив тиск, почало нудити… Оля викликала швидку, щоб переконатися, що все нормально.

Назар провів рукою по обличчю, намагаючись уповільнити серцебиття.

— Боже, Софіє, ти мене ледь не довела до серцевого нападу.

Вона легенько стиснула його руку.

— Вибач.

Лікар вставився в Назаря:

— Все під контролем. Їй треба більше відпочивати. Стресу менше. І слідкувати за тиском.

Назар кивнув.

— Я подбаю про це.

Коли швидка поїхала, він притиснув Софію до себе, відчуваючи, як його руки ще трохи тремтять.

— Ти впевнена, що все добре?

— Так, Назаре. Просто треба більше відпочивати.

Він вдихнув її запах, закрив очі.

— Тепер я тебе точно нікуди не відпущу.

Софія засміялася.

— І що ж, я тепер під домашнім арештом?

— Абсолютно.

Вона усміхнулася, але в її очах було щось більше — розуміння того, як сильно він її любить.

А Назар вирішив, що тепер він ще уважніше слідкуватиме за нею.

Бо втрата її — це те, чого він не переживе.

****

Минуло ще два місяці.

Софія була вже на останньому місяці вагітності, і лікарі вирішили покласти її в лікарню для спостереження.

Назар щодня навідував її, привозив їжу, фрукти, теплі шкарпетки та нескінченну кількість любові.

Він жартував, що лікарня стала їхнім другим домом.

Але, зрештою, настав той самий день.

Ніч на 1 грудня.

Назар уже збирався лягати спати, коли задзвонив телефон.

Софія.

Він миттєво підняв слухавку.

— Назаре… — її голос був слабким, але в ньому відчувалося хвилювання.

— Кохана, що сталося?!

— Почалося…

Його серце пропустило удар.

— Я їду.

Він уже не пам’ятав, як вискочив з квартири, як летів нічним містом, як вибігав із машини біля лікарні.

Він знав одне — вона народжує.

Години здавалися вічністю.

Він ходив коридором, стискаючи руки в кулаки, видихаючи й знову напружуючись від кожного звуку.

Оля писала йому підтримуючі повідомлення, Володя жартував, що тепер він офіційно тато-панікер.