Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Після того, як Гаррі вистрілив у Тоні, я просто не розуміла, що зі мною відбувається. Одна думка витіснила всі інші — Тоні може померти. Чомусь цього разу було відчуття, що він може померти. Я навіть не встигла усвідомити, як вже кинулася рятувати Тоні. Як в мене це вийшло зробити раніше, ніж куля долетіла до нього. Напевно під час небезпеки ми діємо зовсім непередбачувано. Я пам'ятаю лише стурбоване обличчя Тоні, а потім лише суцільна темрява.

Я не знаю скільки пройшло часу, адже тут не було нічого й нікого крім мене. Десь в глибині підсвідомості я чула голос, що кликав мене й прохав повернутися. Та я не могла згадати, кому він належить. Ще трохи і я починала навіть забувати своє власне ім'я. Кіра? Кора? А ні, Кара, здається. Решта ж інформації просто стерлася з моєї пам'яті. Я не пам'ятала абсолютно нічого зі свого життя. Лише обличчя якогось хлопця, що весь час кликав мене на ім'я. Мені здавалося, що я знаю його, адже кожен раз при згадці моє серце відкликалося теплом. І я вирішила просто піти до нього, чуючи цей голос. Я хотіла повернутися туди, де я була, нехай навіть і не знаю, що там. Та цей хлопець був настільки рідним та знайомим, що я навіть не пручалася.

Коли я відкрила очі, то яскраве біле світло вдарило мене по очах. Трохи звикнувши до цього, я зрозуміла, що знаходжуся в лікарняній палаті, адже навколо стільки незрозумілих приладів, ще й щось пищить. Звичайно я тут, адже в мене потрапила куля. Поранення все ще болить, але я відчувала себе трохи краще. Повернувши голову направо, я побачила Тоні. Він сидів та не зводив з мене стурбованого погляду. Зустрівшись зі мною очима, хлопець посміхнувся.

- Нарешті ти отямилася. - м'яко сказав він.

- Скільки я була без свідомості? - одразу ж запитала я.

- Два дні. Ми вже боялися, що ти ніколи не прокинешся. - Тоні взяв мене за руку, підсівши ближче. - Як ти себе почуваєш?

- Поранення болить, і дуже сильна слабкість. А так все добре. - я намагалася посміхнутися. - А ти?

- Я ж абсолютно здоровий. - відповів він. - Гаррі та Олівія зараз очікують вироку, а спільників в них не було, лише охорона, що виконувала свою роботу. Реббека ж теж чекаю у в'язниці. Нам головне, аби ти прокинулася. Тут постійно чергували твій дід, Марі, навіть мої батьки й Картер приходили.

- Бачу, ви з ним помирилися. - відповіла я. - Це чудово, адже він же твій найкращий друг. Думаю, це не зміниться.

- Я на це сподіваюся. - хлопець поцілував мою руку. - Каро, пробач мені. Тоді... Беатріс сама мене поцілувала. І так, я мав її відштовхнути, але не знаю... Шок був сильніший за мене. Я шкодував про це кожну хвилину, адже образив тебе. Пробач, будь ласка. Я кохаю тебе сильніше за все на цьому світі, і я не вдаю.

Я знала, що зараз він був абсолютно щирим зі мною. Так було і весь час, однак я просто повірила тому, у чому хотіла мене впевнити Беатріс. Та тепер це все неважливо, адже ми разом, і нас не змогла розлучити навіть смерть.

- Це ти мені пробач, я не мала вірити. - я сіла, спершись на подушку. - Ми стільки всього з тобою пережили, що тепер будемо готові до всього.

- Це точно. Але мені більше таких пригод не потрібно. Я хочу, аби надалі все було тихо та мирно. - розсміявся Тоні. - Але ти ж тепер не моя дружина, тому доведеться поки обмежитися звичайними стосунками.

- Невже в нас буде нормальна історія?

- Ні, такого ніколи не буде. - відповів хлопець. - Там з тобою хочуть побачитися. Ти готова?

Я кивнула, проте, здається, поспішила з цим. Адже наступну годину мене стискали в обіймах, розпитували про здоров'я та піклувалися так, ніби я переламала все тіло. Хоча їх можна зрозуміти, адже я мало не померла. На щастя все обійшлося, і все ще тут. Це ж треба таке, я пережила викрадення, стільки замахів на життя та одруження на п'яну голову у Лас-Вегасі. Напевно такому сюжету позаздрив би якийсь голлівудський блокбастер. От якби хтось розказав, що таке може бути в реальному житті, то я б ніколи не повірила. А все ж починалося доволі мирно. Просто моя подруга вирішила поїхати відпочити та прихопила мене з собою. Тоді я ще не знала, що на мене відкрито полювання, і зовсім скоро я стану мішенню для своєї власної матері. Та цей хлопець стільки разів врятував мені життя, що я ніколи йому не відплачу. Але тепер в мене буде ціле життя, аби зробити його щасливим. І я збираюся виконати цю обіцянку.

Але поки мені треба трохи підлікуватися, аби мене нарешті виписали звідси. Я і так два дні провалялася в комі, досить вже відпочивати. Мені хотілося нарешті повернутися до нормального життя, де не треба буде хвилюватися через усілякі дрібниці. Нарешті я зможу ходити, не озираючись, а небезпеки не чекатимуть на кожному кроці. А найголовніше, що поряд буде хлопець, який завжди зможе захистити мене. Хіба варто ще про щось мріяти?