Читати книгу - "Трійця непосидючих, або халепа на трьох, Каріна Дубініна"

Минуло вже три дні як я відбувала своє заслужене покарання. За цей час, я жодного разу не побачила і не почула Вальку. Це було дивно. Невже його так сильно покарали? Але чому? Скло було розбите в нашому домі, а не у Вальчиному. Я непокоїлась за друга. А може його десь вислали із країни? Чи може відправили на поталу велетенським китам у бездонний синій океан? Ні! Дурниці! Він, мабуть, образився на мене, і просто не бажає вступати в контакт зі мною. Тож було вирішено піти до нього додому, і запитати в нього самого або в його батьків.

Переходивши вузеньку дорогу, що пролягала вздовж по вулиці, між нашими будинками, я помітила, що у Вальчиному паркані стирчить вчорашня газета. Чому я знаю, що то вчорашня, а не щойно принесена листоношею? Бо сьогодні газет не носили. Кіт, що тишком йшов за мною, жалібно м'явкнув і потерся мені об ногу. Я взяла Бегемота на руки, і про всяк випадок, постукала у Вальчину хвіртку. Проте тиша була мені відповіддю. Їх немає вдома. Та що ж сталось? Де всі зникли? Ще і саме в той час, як ми наробили справ і нас мали б покарати. Ми з Бегемотом прийшли додому дуже засмученими та спантеличеними. Тато в цей час засклив вікно в передпокої, і мав їхати за новим вікном для горища. Бо старе вже прогнило, і вставляти в гнилу раму скло — не хотілось. Ви спитаєте: чому тільки за три дні, батько вставив нове скло, чому не одразу? Але все просто. Тато трошки прихворів в їхній з Вальчиними батьками подорожі. В нього тягнуло спину, тож вирішили ці ремонтні роботи, відкласти на декілька днів. Погода дозволяла нам таку вільність. Тато завів машину і помахав мені рукою.

- Сідай доню. Поїдеш зі мною до магазину. Треба забрати вікно, що я замовив напередодні, і оберемо матеріали для будиночка Бегемота. Тільки лиши пухнастого вдома, поки в нього немає переноски, або повідця з нашийником.

Так і зробили. Пухнастик залишився гуляти в садку, а ми з татом поїхали до магазину.

Магазин знаходився десь в пів години від нашого дому. Я сиділа в машині вся змарніла, сльози так і бриніли в моїх великих, зелених очах. Тато звісно це помітив, спитав що зі мною. А я, знаєте, і не стрималась. Плачу і розказую, що Вальку мого, мабуть, так сильно покарали за ті вікна, що, гадаю, перевезли на іншу планету, аби від мене якомога далі. Тато як зарегоче, аж машину зупинив. Я витріщилась на нього все ж тими великими, тепер уже здивованими, зеленими очима, і не збагну, чого це йому так смішно від мого горя...

- Іро, ну ти кумедна. Так розсмішити можеш... ооой, та й годі. З твоїм другом все добре. У той вечір, коли оті ваші усі пригоди стались, ми повернулись додому раніше очікуваного. Вальчину маму, терміново викликали на роботу. Її відправили у відрядження аж на самісіньке узбережжя. В ту ж саму ніч вони й полетіли всіє родиною. Мама Валі працюватиме там якийсь час, а їхній тато з самим Валькою, будуть відпочивати. Мабуть, тобі забули сказати про те, за всією тою метушнею.

- Як? Валька поїхав? А чи на довго? А чи не знаєш, його покарано? А може він мені напише листа? А раптом його покарання, це заборона листування з найліпшою подругою? Тату, допоможи, я повинна побачити Вальку.

- Іро, доню, заспокойся. Я не знаю чи його покарано, та гадаю заборона листування, це не те покарання, на яке може заслужити дитина вашого віку. Поїхали вони на два місяці. Виходить, що повернуться вони приблизно в кінці вересня. Запитай в мами адресу, і напиши йому сама.

Двигун нашої блакитної ластівки завівся, і ми чимдуж рушили до магазину, поки той за нашими балачками, ще не зачинився.