Читати книгу - "Трійця непосидючих, або халепа на трьох, Каріна Дубініна"

Моя мама — медсестра. Вона вкрай рідко снідала разом з нами, і вкрай рідко вечеряла, взагалі, а не лише разом з нами. Цей ранок був якимось виключенням з її суворих, та майже недоторканних правил. Я прокинулась о восьмій годині ранку, від аромату, який долинав до мене з кухні. Я сіла на ліжко, вдягнула свій старенький червоний халат у квіточку, і нишком спустилась сходами, оминаючи скрипучі ділянки, щоб перевірити, що, власне кажучи, там відбувається. Мама стояла за плитою і смажила яєшню. На столі в заварнику стояв ледь заварений чай. На тарілці лежала купка млинців. В піалі було смачно налите згущене молоко. Мама вдома в робочий час. А чи не привід побалакати з нею? Розказати про все, бо мене трохи це бентежило. І чи не привід познайомити її з пухнастим? Бабуся в цей час поливала квіти в садку, тож це ідеальний момент. Бабуся в мене буркотлива, тому нехай мама сама їй про все скаже, якщо вважатиме, що їй те потрібно знати.

- Добрий ранок, матусю.

- Добрий ранок, доню. Сідай, поки ще не вихололо. Я бачила, в тебе з’явився новий пухнастий товариш, — почала мама, — тож купила для нього миску, з якої він зможе їсти. Я зрозуміла, що тато не проти, тож і я не проти. Ми вже навіть трохи з ним познайомились, коли він рано вранці пробрався крізь відкрите вікно нашої спальні. До речі, не забудь перемити ту купу посуду, що залишиться після сніданку. Я вже запізнююсь на роботу, тому бувай. Будь чемною. І так, я не знаю де ти діла глечик, але щоб ввечері він був на місці. Люблю тебе.

Я і слова не змогла вставити. Справді, хіба можна було в той потік встромити хоч гілочку? Обірве і не помітить же. Але плюс таки був. Мама знає майже все, глечик ми повернемо з татом, а на тім проблему можна вважати вичерпаною. Звісно, окрім тої купи посуду, що, мабуть, до зими не перемити.

Я смачненько поснідала, тож настав час відбути покарання, і привести себе до ладу. Вимивши весь посуд, а це зайняло вічність, я пішла до бабці, аби вона заплела мені дві тугі косиці, так тільки вона може. Наче з любов’ю, але так, щоб більше не просили. Я застелила постіль, і помітила, що треба б вже нову, але нехай, це почекає. За діло! Сідаю за свій улюблений стіл і починаю виводити креслення нового будинку для Бегемота. Так, і ось так, а тут сходи...стоп., нащо йому сходи..? Ай, нехай буде. Так гарніше. А тут ось так, ііі, оп. Готово!

- Тату! Я готова будувати!

З величезним бажанням, і не менш великим ентузіазмом, я вдягнула найзручніший одяг, що складався з синіх, трохи завеликих на мене, хлоп’ячих штанів, та червоної кофтинки, з невеличкими дірками. Але я уявляла, що то вентиляційні шахти, які не давали мені задихнутись у безмежному морі спеки. На голову я вдягнула кумедний татків капелюх. Він мені подобався, хоч був не мій, і трохи не по розміру.

Зібравши свої креслення під руку, я прикрила шторку свого вікна, аби ніякі монстриська не пробрались до кімнати, поки я буду відсутня, і захлопнувши старенькі, з облупленою фарбою, смарагдового кольору, двері, вирушила на зустріч пригодам. зосередитись все ж не вийшло. Валька так і протискався у вирій моїх думок. Де він там? Чи щасливий без мене? А може тужить як і я...? Нічого. Зараз з татом збудуємо гарний будиночок для Бегемотика, і Валька як повернеться, буде дуже здивований і зачарований ним. Мабуть, він вже засумував за пухнастим улюбленцем.

День стрімко пролітав. Бабуся нагодувала нас, своїх чудових будівельників, смачним обідом, і на диво не буркотіла. А ми з татом, майже добудували будинок. Залишилось зовсім трохи. Пофарбувати, зробити його теплим і затишним, встановити на дереві, що навпроти мого вікна, і зробити доріжку до мене. Ви могли б подумати, що гілка з дерева і була б йому доріжкою, але — ні. Вона була тонка, та і не діставала до вікна пів метра. Тому заради Бегемотової безпеки, ми зробимо доріжку.

Ввечері бабуся пішла спати рано. Мама повернулась з роботи дуже стомлена, тож пішла прийняти пінну ванну, а потім спати. Тато перевірив стан глечика, і впевнившись, що клей висох, відніс його на місце, поки бува, хтось знов його не схопився.

Мені вже було погано на серці, хоч воно ще й не дуже таки доросле. Я підійшла до татка, і попросила його поговорити зранку з бабусею. Розказати, що трапилось ще тоді, в його дитинстві. Я хотіла, аби в нашому домі, не було гнітючої атмосфери оцих таємниць. Бридке відчуття. Я не любителька таємниць, хоча вміла їх берегти. Я ніколи не видала Вальчиної таємниці, а Валька не видав жодної моєї. Але ми друзі, і це нормально. А от в родині не терплю цих таємниць. Батько погодився, хоч і видно, що він нервував.

Зранку тато все ж наважився і розповів про все бабусі.

- Та облиш, вже стільки років минуло. - Тільки махнула бабуня рукою. - Я все знала ще тоді, і батько знав. Проте, дякую, що все ж таки розказав. Ще, ти молодець, що не дивлячись на алергію, прийняв того рудого до родини. Дитині потрібен друг. Тим паче Валька той десь подівся. Видно ж як наша Ірка сумує за ним. Повезіть її до нього, та й самі відпочинете.

Після посиденьок з бабусею, тато пішов доробити котячі справи, а я мила посуд, бо все ще була покарана. Мама з кімнати вийшла лише за круасаном і склянкою води. Щось їй було зле, що навіть взяла вихідні на роботі.

Поробивши справи з мого покарання, я швиденько прибрала у своїй кімнаті, і тільки но переступала поріг, аби вийти, як щось як бабахне. Обертаюсь. Бачу Бегемота, який лежить розтягнувшись на підлозі, і привалений моїми речами. Це пухнастий шкідник, завалив мій, і без того трухлявий, комод. Як його взагалі не прибило там, я не уявляю. Поки я витягувала з — під завалів кота, він мовчав, лише кліпав здоровезними очима. Але щойно опинився на свободі, чкурнув у вікно, і зніс за собою мої штори разом із карнизом, який рухнув на мій любесенький стіл, залишивши невеликі подряпини. Тепер мені точно кінець.