Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

Великий Раймунд, — пише Ферраріус, — один день у році присвячував геть незайвому заняттю: вислуховував кожного, хто прийде повідомити йому щось важливе. Суворо заборонялося в той день приходити з доносом, скаргою й наклепом; ослушникам погрожували батогом, однак людська природа така, що чимало прохачів таки отримували добрячого прочухана.

У такий день з'явилися до двору двоє алхіміків: Якоб Септимус і Петр Берґ. Більш несхожих людей важко було уявити. Перший пройдисвіт був низького зросту й лисий, відвислі щоки і в'яле підборіддя геть ховали шию, опускаючись просто на плечі, а стара мантія, у яку був одягнений алхімік, завжди була засаленою від цього неприємного сусідства. Другий прохач був високий, жилавий і похмурий. Навіть у палаці він не зняв пропаленого робочого фартуха, може, для того лише, щоб хоч трохи прикрити те, що було під ним.

І ось ці нікчемні істоти, які радше нагадували некрофагів, ніж шляхетний людський рід, оголосили, що володіють древнім секретом витягати із землі небесний метал, і на підтвердження цього подали правителеві якийсь злиток, у якому графський ювелір одразу ж визнав справжнє й непідроблене залізо.

Історія стара як світ, і вона однаково сумно закінчувалася за всіх часів! Але коли правитель запитав, що бажають алхіміки одержати за свій секрет і чому, якщо вони тепер найбагатші люди у світі, вони не придбали цього без його допомоги, то почув у відповідь те, що змусило деякого з наближених до влади людей засумніватися, чи справді шахраї стоять перед ними.

— Нам потрібно спокійно працювати, — сказав Септимус. — Ми шукаємо заступництва великого Раймунда, щоб уникнути тривожних турбот і погроз інших упливових заздрісників. Звернутися ж до тебе, пресвітлий правителю, нам порадила поголоска, яка називає тебе наймудрішим із князів.

— Нам потрібно місце на березі ріки, дозвіл палити вугілля, потрібне каміння, глина й право брати руди у всіх ріках і болотах графства, — пробасив Берґ.

— А чи багато потрібно вам смарагдів і берилів, адже, як відомо, залізо можна одержати, тільки перенаситивши бронзу самоцвітними каменями? — вкрадливо запитав граф.

— Смарагди нам не потрібні зовсім, — відрізав Берґ, і тоді батоги, уже приготовлені, прибрали, а прохання задовольнили.

— Ці двоє або дуже досвідчені шахраї, або шляхетні безумці, — пояснив Раймунд своєму синові, якого вже в ті роки навчав державної мудрості, — і в одному, і в іншому випадку буде цікаво подивитися, що вони робитимуть.

Багато тижнів поспіль на березі річки, що протікала неподалік від Маркенбурґа, чувся стукіт і скрегіт, здіймалися до сяючого неба чорні стовпи диму. Велетень Берґ на плечах носив камені, розжарював їх у багатті, бракуючи непридатні, а з тих, що залишилися, складав піч. Септимус, немов казкова жаба, шастав по найбільш смердючих болотах, черпав бруд із бездонних трясовин, сушив його й прожарював у ювелірному тиглі.

Досвідчений у своїй справі шпигун, приставлений до алхіміків, доносив Раймунду, що їхні вчинки позбавлені будь-якого сенсу й що нещасних варто визнати біснуватими й замкнути в клітку.

Але правитель барився й чекав. Невдовзі алхіміки представили йому ще один дорогоцінний злиток і запропонували приїхати й оглянути печі. Правитель подякував, привітав з удачею, радив продовжити так щасливо почату справу, але нікуди не поїхав.

Прибув же він у лігвище алхіміків зненацька й не попередивши нікого, навіть найближчих радників. Картина, що постала перед ним, давно була знайома йому з доносів. Небо застеляв дим, Септимус, у мантії, ще більш брудній, ніж завжди, вертівся коло печі, щось підкидав у вузький отвір, над яким колихався димний султан, і в той же час ногою натискав на велике хутро, прилаштоване збоку, і при кожному натиску султан плавно здригався. Берґ, стоячи неподалік, страшними ударами величезного молота плющив на обвугленій колоді сірий безформний шматок. Дзенькіт розносився далеко довкруж.

Усе це було б дуже схоже на печі для виплавки міді, але коли граф, якого супроводжували всього лише два охоронці, під'їхав і спішився, він побачив таке, що подив його межував із жахом. Молот у руках Берґа був не з міді й не з міцного каменю. То не була й тесляча кияня з переплетеної північної берези. У руках обшарпанця шляхетно сяяв залізний молот. Він розмірно піднімався й опускався, і при кожному ударі з-під нього летіли іскри.

А поруч, просто на голій землі, валялося кілька ваговитих злитків, і Раймундові не потрібний був ювелір, щоб зрозуміти, що лежить перед ним. Як заворожений дивився він на могутні розмахи коштовного інструменту.

Підійшов, витираючи брудні руки краєм мантії, Септимус.

— Чи задоволені ви, ваша величносте, нашою ретельністю? — тихо запитав він.

— О-о!.. — простягнув граф, не знаючи, що сказати, а брязкіт удару перервав його, виручивши розгублену думку.

Уражений маркграф мовчав, а молот у руках Берґа звучав усе тихіше, нарешті він стукнув останній раз, уже не гримотячи, а протяжливою співучою нотою, і Берґ, виштовхнувши в пил черговий шматок заліза, стер із чола піт і теж наблизився до правителя.

— Чи багато металу ви встигли виготовити? — запитав маркграф, намагаючись не вимовляти фатальної назви.

— Мало! — буркнув Берґ.

— Ми одержали всього двадцять два шматки вагою від п'яти до семи фунтів кожний, — відповів Септимус. — Тепер нам потрібні помічники й підмайстри, щоб виконувати просту роботу й учитися майстерності. Ми ж хотіли б продовжити пошуки й дослідження болотних руд…

— Я розгляну ваше прохання, — кинув граф, підхоплюючись у сідло, — а ви поки що передайте весь