Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

динаміку ручного термінала голосом відказала Соледад. — Ця

пара чиста. Якщо Станні ніц не знайшов, треба спускатися на

наступний рівень і спробувати ще раз.

— Зрозуміла. Станні, що в тебе?

На каналі все затихло. Мельба роззирнулася в технологічному

коридорі: пів кілометра суцільної порожнечі. Кабелі, труби

й заґратовані люки, яким було однаково, в якому напрямку летів

корабель. У «Томасі Прінсі» щось собі порипувало, шипіло

й бурмотіло. Секунди тягнулися одна за одною.

— Станні? — зі страхом у голосі перепитала Мельба. На частоті

щось затріщало.

— Пердон, — нарешті озвався він. — В мене тут якась дивна

електропроводка, але це не те, на що ми полюємо. Просто

задумався. Усе гаразд, я тут.

Соледад тихцем вилаялася.

— Пробачте, — іще раз почулося від Станні.

— Усе гаразд, — промовила Мельба. — Ти перевірив буфери

пониження напруги?

— Перевірив.

— Тоді спускаємося далі. Наступний рівень.

Її дуже здивувало те, як усі на борту «Серізьє» поставилися до

зникнення Рена, просто поклавши його на карб Кільця. Люди

рідко зникали на космічних кораблях. «Серізьє», як і будь-який

інший корабель далекого плавання, становив замкнуту систему.

Із нього просто нікуди було дітися. Мельба чекала на появу

звичайних людських підозр. Рен міг перейти комусь дорогу, щось украсти, пере спати не з тією особою, після чого його

просто взяли й позбулися. Може, його викинули в шлюз?

Згодували рециркулятору, розклали на базові поживні речовини

й перетворили на воду чи харчі. Способів позбутися тіла чи

заховати його чимало, от тільки до жодного з них не можливо

було вдатися непомітно. Міжпланетні перельоти ймовірність

вбивств допускали. Коли багато людей замкнуто в бляшанку

протягом багатьох місяців, смертність навряд чи лишатиметься

нульова.

Проте цього разу все було інакше. Люди чомусь вважали

природним, що з наближенням до Кільця хтось може просто

зникнути або щезнути. Здавалося, такий природний порядок

речей.

Якщо

наближаєшся

до

чогось

незбагненного,

небезпечного й потойбічного, то не можуть не трапляються

всякі дивнії дива, а сам політ неодмінно набував статусу

приреченого. Всі почувалися на межі, і Мельба на їхньому тлі

певною мірою губилася. Якщо вона плакала, решті здавалося, вони розуміють чому. Їм здавалося, це був страх.

Мельба запхнула діагностичний набір назад у чохол і рушила

в сторону ліфта. Внутрішні ліфти були крихітними, в них

заледве вміщалася одна людина зі своїми інструментами.

І міжпалубна подорож відбувалася немовби в труні.

Спускаючись на наступний рівень, Мельба уявляла, як раптом

зникає напруга. Як вона потрапляє в цю пастку. В неї

замерехтіли картинки в уяві, і на якусь мить вона побачила

власну шафку. У своїй каюті. Ту саму, заповнену герметиком, із

тілом Рена всередині. Вона здригнулася й силоміць

переключилася на іншу думку.

«Томас Прінс» був одним із найбільших кораблів у складі

земної флотилії. Ним летів весь огром цивільних пасажирів, яких зібрала ООН. Митці, поети, філософи, священники. Навіть

лишаючись фізично тим самим кораблем, він уже сприймався

не стільки військовим, як погано скроєним некомфортним

круїзним лайнером. Більшість своїх подорожей за межі земного

гравіта ційного колодязя Кларісса здійснила саме на яхтах

і пасажирських кораб лях класу люкс, тому могла собі уявити

тисячі скарг, що їх мав одержувати капітан про занадто вузькі

коридори та кепські екрани настінних моніторів. У своєму

минулому житті вона би якраз про це й переймалася. Тепер же

це не мало жодного значення від слова взагалі.

Її не повинно було турбувати це питання. Трупом більше, трупом менше. Це не мало би її бентежити. Та йшлося про Рена.

— На місці, — озвався Станні.

— Одну секундочку, — відповіла йому Мельба й вийшла

з ліфта. Новий коридор практично