Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

попереднього. Всі ці палуби відводилися під каюти чи складські

приміщення, тому аж до найнижчих рівнів — машинних

відсіків, ремонтних майстерень, трюмів та ангарів — вони

виглядатимуть однаково, наче дві краплі води. Чим далі, тим

складніше. Як і з усім.

Вона знайшла потрібний вузол, дістала діагностичний набір

і підключилася.

— Соле?

— На місці, — озвалася Соледад.

— Окей. Трейсинг.

Коли все те сталося, вона затягнула Рена до себе в каюту

й поклала його на підлогу. Вона вже відчувала в той момент, як

на неї насувається повне знесилення. Тому просто повалилася

на койку і дала йому волю. Можливо, вона себе накрутила, але

ломка виявилася гіршою від усіх попередніх. І в один

довжелезний страхітливий момент наприкінці їй здалося, що

вона обблювалася. Та форма лишилася чистою. По тому вона

пішла по колбу кави, покинувши Рена лежати на підлозі, заткнула його ручний термінал у верхню комірку їхньої бригади

й рушила на пошуки чергового по безпеці. Ним ви явився

довготелесий марсіянин Андре Комменьї. Він вислухав її поки

що неофіційну заяву. Мовляв, її набрав Рен і попросив про

пораду. Вона пішла на його звичне робоче місце, але нікого там

не знайшла. На дзвінки він не відповідав. Її це збентежило.

Поки всі шукали Рена по цілому кораблю, Мельба роздобула

собі тюбики з герметиком, повернулася до себе в каюту

й похоронила чоловіка. Тепер він чомусь видавався рудішим, немов якийсь мешканець коралового рифа. Там, де відхлинула

кров, Рен побліднішав. Де вона прилила — посинішав. Його труп

досі не задубів, тому їй вдалося його зігнути, скласти у форму

зародка й задути порожні місця герметиком. Герметичний

і стійкий до змін у тиску, клей затвердів за пару хвилин. Якщо

вона все зробила правильно, то запах назовні не потрапить

ніколи.

— Надіе, — промовила Соледад. — А ви щось знайшли?

— Гей, — вигукнув Станні. — Здається, знайшов. У цьому блоці

коливання до десяти відсотків.

— Окей, — проказала Мельба. — Давай перезавантажимо.

Подивимось, чи допоможе.

— Виконую, — послухався Станні. — Перекусимо, поки

вантажиться?

— Зустрінемось на камбузі, — погодилася Мельба. Її голос

звучав майже нормально. Немов чужа людина.

На камбузі практично нікого не було. За корабельним часом, стояла глибока ніч; коли вони проходили столи, то за

цивільними пантрували лиш нечисленні офіцери. За умовами

контракту, їм дозволялося користуватися офіцерською кают-компанією. Мельбі випадало чути, що військові недовірливо

ставилися до таких, як вона та її бригада, цивільних на своїй

території. Її від цього вернуло би ще більше, якби саме вона не

була яскравим прикладом того, чому їхні підозри насправді

небезпідставні. Соледад і Станні вже сиділи за столом, пили

каву з колб і тягали булочки з однієї тарілки.

— Коли вимкнуть тягу, — промовила Соледад, піднявши булочку, — я за цим сумуватиму. У невагомості навіть найкращим

кухарям світу не вдається випічка. Як гадаєш, скільки нам там

теліпатися?

— Теліпатимемося скільки потрібно, — відповіла Мельба. —

У планах два місяці.

— Два місяці в невагомості, — промовила посіріла

й принишкла Соледад. Два місяці біля Кільця.

— Еге ж, — підтакнув Станні. — Чути щось про Боба?

П’ятий (тепер четвертий) член їхньої бригади лишився на

«Серізьє». Виявилося, вони з Реном мали стосунки з одним і тим

самим медиком із лазарету, тож тепер служба безпеки

займалася рядовими підозрюваними. Коли хтось зникав, зазвичай усе розв’язувалося на локальному рівні. В Мельби

пересохло в горлі.

— Поки що нічого. Його відпустять. Він би нічого такого не

втнув.

— Еге ж, — муркнула Соледад. — Боб і мухи би не образив. Він

хороший чоловік. Усі про все знали. І Рена він любив.

— Годі цього пассато, — насварився Станні. — Нам не відомо, чи він мертвий.