Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

огризнулася Соледад. — Мене не відпускають кошмари, відколи

ми стали гальмувати. Не думаю, що ми вернемося з цієї

експедиції. Всі ми.

— Думаєш, ці твої балачки якось помагають? — запитав Станні.

На камбуз зайшла незнайомка. Середнього віку, з густим

рудющим волоссям, скрученим у суворий вузол, що різко

контрастував з її усмішкою. Мельба прикипіла до неї поглядом, удаючи, що вона не за столом, але потім відвернулася.

— Хай там що сталося з Реном, — проказала вона, — нам своє

робить. І ми робитимемо.

— Ти права, чорт забирай, — погодився Станні і ніби з дрожем

у голосі додав: — Чорт забирай, права.

Вони тихенько посиділи разом, поки старший чоловік

виплакався. Соле поклала руку йому на плече, і нерівне дихання

Станні заспокоїлося. Він кивнув, важко ковтнув. Викапаний

образ тужливості й мужності. Станні мав напрочуд шляхетний

вигляд. Мельба вперше з приголомшеним здивуванням

відзначила про себе, що Станні приблизно стільки ж, скільки і її

батьку. А вона ніколи не бачила, щоби батько плакав через

чиюсь смерть.

— Співчуваю, — вихопилося в неї. Слова якось самі зірвалися

з вуст й упали їм на стіл. Прозвучали вони непристойно.

— Усе гаразд, — промовив Станні. — Я норм. Ось на, бос, з’їж

булочку.

Мельба потягнулася по випічку, намагаючись не розплакатися

знову. Не бовкнути чогось. Вона не мала найменшої гадки, що

може сказонути, тому боялася себе. На терміналі задзвеніло

сповіщення. Діагностика скінчилась. Вистачило короткого

погляду, щоби зрозуміти, що пік напруги нікуди не подівся.

Станні вилаявся й знизав плечима.

— За дурною головою і ногам морока, — підвівся він.

— Рушайте, я наздожену, — кинула їм Мельба.

— Пас проблема, — відгукнулася Соледад. — Ти ж до кави

навіть не торкнулася, са са?

Мельба провела їх поглядом. Їй стало легше від того, що вони

пішли, хоча водночас без них було гірше. Клубок із горла

опустився в груди. Від булочок і слинка котилася, і підвертало.

Дівчина змусила себе зробити кілька глибоких вдихів-видихів.

Усе майже скінчилося. Усі флоти прибули. І «Росинант» на

місці. Все йшло за її планом. Якщо й не стовідсотково, то дуже

близько. Смерть Рена не повинна була би її хвилювати. Вона

вбивала й раніше. Коли вибухне бомба, майже напевно хтось

загине. Помста вела до крові, завжди була з нею пов’язана. Це

в її природі. І її вона зробила своїм знаряддям.

Це не вона винна, що загинув Рен, а Голден. Голден убив його, коли вимусив її відправитися в цей політ. Якби він шанував

честь її сім’ї, цього нізащо би не сталося. Вона підвелася, оправилася, налаштувалася далі ремонтувати «Томаса Прінса»

так, як би це зробила справжня Мельба.

— Пробач, Рене, — промовила вона, вирішивши, що це

востаннє, але журба кинула її назад на стілець.

Щось ішло неправильно. Не так вона все собі розпланувала.

Контроль над ситуацією вислизав із її рук. Невже вона не

достатньо сильна, раптом спало їй на думку. Чи це щось інше?

Може, штучні залози протікають, і токсини просочуються в її

кров, коли не треба? Вона ставала все більш нестійкою

емоційно. Це міг би бути симптом. Дівчина опустила голову на

складені руки й спробувала віддихатися.

Він був з нею такий добрий. Добрий і все. Помагав, а вона його

вбила. Вона досі відчувала, як його череп проломився в неї під

руками; хрустів, просідав, немов коли стоїш на березі річки, і пісок піддається під ногами. Її пальці тхнули герметиком.

Рен торкнувся її плеча, і Мельба схопилася.

— Привіт! — промовила незнайомка. — Я — Анна, а як тебе

звуть?

Це та руда, що недавно розмовляла з флотським офіцером.

Дівчина підвела погляд, немовби не знала, як відповісти на це

складне запитання. Анна сіла навпроти.

— Я помітила, що ти тут сама, — присіла вона поруч за стіл. —

Мені здалося, тобі бракує компанії. Боятися — це нормально. Я

розумію.

«Вона в курсі».