Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Ясна річ, про довгий відпочинок довелося забути. Саламаха все одно вихлюпнулася, коли Василь перестрибнув через багаття. Купатися теж перехотілося. Якось зовсім не було бажання лізти у воду, залишивши на березі одяг і зброю.

Швидко зібралися і рушили до могили.

Труп лежав там, де розбійника наздогнала смерть — долілиць, зі спущеними шароварами. А несло від нього лайном і пріллю так нестерпно, наче башибузук помер не щойно, а кілька тижнів тому. Мимохіть пригадалися популярні в моєму часі фільми про зомбі та інших живих мертвяків. Та й виглядав розбійник відповідно — шкіра сіруватого відтінку, весь у струпах, гнійниках. Я вже, про всяк випадок, хотів навіть попередити Полупуда і підбирав слова, коли козак сам озвався.

— От же ж і смердюче стерво… — сплюнув відразливо. — Не підходь близько, бо ще заразу яку підхопиш. Серед башибузуків короста і воші, звичне діло. А буває і трендоваті* (*пол., — прокажені) трапляються.

Я й не збирався. Хоч і не зомбі, але теж гидота.

За двома іншими і сліду простиг. Втім, це не завадило козакові упевнено визначити, що башибузуки були без заводних коней. А це погано, бо могло означати, що неподалік вештається більша ватага. Не факт, що отамана степових розбійників зацікавить пара козаків — навару з нас ніякого, більше клопоту. Але, досить згадати історію Корсака, щоб не бути занадто впевненому. Та й взагалі, намагатися зрозуміти, що у скаженого пса на гадці, собі дорожче. Кинеться чи ні — а краще боком оминути.

— Приніс же чорт на наші голови, — Василь в серцях ще раз сплюнув у напрямку трупа. — Щоб тебе до скінчення віків на вилах тягали. Тьху... І навіть взяти нічого. Тільки порох даремно витратили... А я ще сумнівався: брати чи ні... — поплескав долонею по торбі, де зберігалася найменша бочівка, на котру, після довгих роздумів та вагань все ж таки зменшили запаси Корсака.

— Угу, — кивнув я. — Тільки, якщо так і далі піде, скоро ми майно на собі перти будемо.

— Вірно... — задумався козак, придивляючись до слідів, залишених башибузуками. — Гм... Як у писанні сказано? Око за око, зуб за зуб... — і пустив коня вниз по схилу.

— Куди?

— За кіньми, куди ж іще. Сам кажеш, майна багато.

— Ти хочеш…

— Ще не знаю, — Василь зрозумів з півслова. — На рожен перти не будемо, але якщо випаде нагода — гріх не скористатися. У харцизів завше з дисципліною кепсько. Кожен сам по собі. Отамана побоюються... але в цілому... Подивимося.

Діло ясне, що діло темне.... Тверезо міркуючи, нам би рвати кігті, поки товариші вбитого решту банди не привели, а ми самі до них їдемо. За кіньми... Ага. Так я і повірив. Розлютився Полупуд, ось і все пояснення. Занадто багато останнім часом неприємностей випало на козацьку долю. А ще розповідь Корсака не забулася... Розум, можливо, радив інше, але гонор воїна вимагав дії, помсти. Перемоги над супостатом... І ніяк інакше. Інакше — на припічок. Боки вилежувати. Або в монастир.

Втікачі ломилися напрямки, так що вистежувати їх не становило жодної проблеми. Але все одно, через певні проміжки часу, приблизно раз на десять хвилин, Полупуд притримував коня. Давав знак зупинитися і прислухався... Поки ми не почули тих, кого шукали...

Чи розбійникам дійсно було море по коліно, чи вважали себе великою силою і тому почувалися безпечно, але почули ми їхній табір задовго до того, як помітили в'юнкий дим від багаття. Немов до ярмарку під'їжджали, такий вереск та гомін там стояв.

— Все. Приїхали... Далі пішки. Коней стриножимо і залишимо тут.

— Ти вже вирішив, що робити?

Полупуд заперечно похитав чубом. Та й, судячи з того, що мушкета не став брати, а тільки лук і стріли — поки що планувалася розвідка, а не напад.

Де прискорюючи крок, а де і насторожено завмираючи, хвилин через десять, ми вийшли до табору харцизів. А поки підкрадалися — уважно слухали...

Опускаючи подробиці, отаман розбійників був дуже незадоволений. Про що він гучно говорив, не заощаджуючи на барвистому описі розумових здібностей та іншій ущербності товаришів убитого. А причин для невдоволення у нього було чимало. І чому, безголові виродки, поскакали до могили, не запитавши дозволу? І чому, сини ослиці і скаженого верблюда, не дали знати йому, що знайшли стоянку козаків, а самі полізли в бійку? А якщо вже напали, косоокі і криворукі викидні шолудивого корсака, то чому не вбили? Ну, і далі по списку, і в такому ж дусі.

Один з винуватців, мляво намагався пояснити причини невдачі, а другий — мовчки лежав горілиць неподалік від багаття і мовчав. Добре Василь потрапив. Харциз ще дихав, але, схоже, вже був однією ногою в могилі. Сорочка на грудях потемніла від крові, так що обезкровлене обличчя розбійника, на її тлі здавалося висіченим з суцільного шматка крейди.

Але не виправдання башибузука і лайка отамана привернули увагу Полупуда.

— Чув? — озирнувся на мене козак, увесь напружений, немов перед стрибком.

— Що саме? — одними губами відізвався я.

Хоч гамір у таборі стояв такий, що можна було сміливо говорити на повний голос — ризикувати не став. Кілька разів потрапляв у халепу, коли у той момент, як ти говориш щось, не призначене для чужих вух, усі замовкають, і голос лунає, немов з амвона. Закон підлості ніхто не відміняв.