Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Капрал Ґоу, — видихнув я.

— Понижений до рядового! Бо дав змогу тобі втекти. Мене б розстріляли, якби я не був досить багатий, аби дати хабарі. Одначе тепер моє падіння — це твоє падіння. Інші рядові, мерзенні свині, знали, що я був капралом, і не говорили зі мною. Проте я здогадувався, що щось не так. Коли вони дезертирували, я негайно доповів генералові. За його вказівками пройшовся містом — і мене підбурили до дезертирства зрадливі аборигени. Я дезертирував, а генерал Зеннор отримав повні звіти.

— Ти щур!

— Без образ, шпигуняро. Добрий генерал поновив мене у званні. А ти влип у каґал.

— Що правда, те правда, — погодився Зеннор. І навів свій пістолет мені межи очі. — Ти зазнав невдачі, жахливої невдачі. Хай це буде твоєю останньою думкою перед смертю. Тепер тобі кінець!

РОЗДІЛ 30

Ну, так. Це був чи не найбільш кепський із усіх кепських моментів мого життя. Життя, що, на жаль, було повне кепських моментів. Ну, тобто справді. Ось цей генерал-убивця шкірив на мене зуби й погладжував чутливий спусковий гачок свого пістолета. За ним були його пузаті солдати, що дивились у приціли своїх гармат. Тим часом мою знезброєну армію зусібіч копняками виганяли зі сховків і під дулами рушниць гнали на площу. Мало які моменти можуть бути більш кепськими, ніж цей.

— Ти не залишишся після цього безкарним, Зенноре, — промовив я. Це було досить кволо, та тоді мені не спадало на думку більш нічого.

— О, ні, залишуся, дрібното. — Він підняв пістолет, наставив його мені межи очі й погладив спусковий гачок. А тоді опустив його. — Та я не хочу, щоб тобі зараз було надто легко. Перш ніж я тебе застрелю, ти побачиш, як я розстрілюю цих зрадливих дезертирів — усіх до одного. Їм вистачило нахабства спробувати повстати проти мене зі зброєю в руках. За цю помилку вони загинуть. Тоді я застрелю десятьох в’язнів, як і обіцяв. А вже тоді й тільки тоді вб’ю тебе.

— Якщо я вб’ю тебе першим, то ні, — прогарчав я, відчуваючи, що шкірю зуби. Мені було нічого втрачати. Я підняв руки й побрів до нього. А він побіг!

Недалеко. Лише до найближчої полоненої, схожої на бабцю жінки із сивим волоссям. Відтягнув її від інших і приставив дуло свого пістолета до її голови.

— Ну ж бо, ді Ґрізе. Підійди до мене ще на крок, і я натисну на спусковий гачок. Ти в мені сумніваєшся?

Сумніватися в ньому? Нізащо. Я не зробив цього кроку. Світ наближався до свого кінця, і я ніяк не міг цьому зарадити. В них була вогнепальна зброя, а в нас — нічого.

Саме тоді, найпохмурішої миті, я розрізнив крізь чорноту своїх думок човгання великої кількості ніг, і водночас із Зеннором озирнувся.

З-за рогу вийшов щільний, на всю ширину вулиці натовп, нескінченна юрба. Першу шеренгу очолювали Штірнер — і Ніб!

— Ні, не треба, назад! — закричав я. Ніб мило мені всміхнулась. І продовжила йти поруч зі Штірнером. Зеннор тепер цілився з пістолета у Штірнера, якому до цього неначе було цілком байдуже. Штірнер зупинився й голосно гукнув:

— Усім, хто має зброю, покласти її. Ми не завдамо вам шкоди, бо в нас так не прийнято...

— Ще одне слово — і я тебе вб’ю! — проревів Зеннор.

Штірнер повернувся до нього з холодним, як смерть, обличчям і промовив:

— Я тобі вірю. Досі я насправді не вірив у те, що одна людина здатна вбити іншу. Побачивши тебе, я в це повірив.

— Добре, тоді...

— Заспокойся. Я зроблю саме те, заради чого прийшов сюди. Заберу в тебе зброю. Якщо ти мене вб’єш, у тебе забере зброю хтось інший. Якщо йому не вдасться, спробує хтось іще. Кінець кінцем вона спорожніє, розрядиться, і її в тебе заберуть. Ти не можеш перемогти. Ті, хто йде за тобою, не можуть перемогти. Усе скінчено.

— Ні, не скінчено! — скрикнув Зеннор. На губах у нього тепер була слина, а в очах — божевілля. Він відштовхнув полонену та втиснув пістолет у Штірнерів тулуб. — Нікому не стане на це відваги. Коли я рознесу твою кров по всій площі, вони розвернуться й побіжать. Мої бійці зроблять один залп, а ті, хто вціліє, тікатимуть у паніці. Ось що я зроблю, і ти мене не зупиниш...

Я кинувся до нього із простягнутими вперед руками. Він штовхнув на мене Штірнера й ударив мене по голові дулом наведеного пістолета, а тоді провів пальцем по спусковому гачку.

— Ти йдеш добровольцем, ді Ґрізе? Добре. Тоді станеш першим.

Площею промайнула тінь, і об наші барабанні перетинки забухкав підсилений голос.

— Війну закінчено. Опустіть зброю.

Небо затулив найбільший із бачених мною коли-небудь космічних кораблів. Він наїжачився зброєю — і всю її було спрямовано вниз, на солдатів Зеннора. Флот прибув! Але трохи запізно.

— Нізащо! — вигукнув Зеннор. — Стрільці, вогонь! Убийте полонених! Підстрельте отой корабель!

Мене він теж не забув — утиснув мені у скроню ствол пістолета й утопив спусковий гачок. Зброя не вистрілила.

Я побачив, як кісточка його пальця побіліла від напруження, та спусковий гачок не рухався. Зрозумівши, що відбувається, він пополотнів. Я смикнувся та збив пістолет.

Тоді аж із землі завдав удару вгору — такого, до якого, мабуть, готувався все життя. Мій кулак летів угору, невпинно прискорюючись, аж доки не врізався Зеннорові в щелепу. Підняв його в повітря й опустив непритомним на землю. Я потер зболені кісточки пальців і зрозумів, що дурнувато шкірюся.

— Ваша зброя не працює! — знову забухкав голос із неба, і я, попри відлуння та спотворення, упізнав капітана Варода. — Цей корабель випускає ентропійне поле, що не дає металу рухатися, торкаючись металу, а електронам — текти. Живі організми воно не зачіпає. Тому, якщо ви, добрі громадяни Хоєцького, зволите знезброїти цих загарбників, я буду неймовірно вам вдячний.

Швидко затупали ноги: першими прибігло кілька дезертирів. Офіцерські фінгали та роз’юшені унтер-офіцерські носи виявилися приємним видовищем. У кораблі вгорі відчинився люк, і з нього спустилася