Читати книгу - "Сотня весіль та інші неприємності, Анні Кос"

Першими повернулися звуки: хтось наполегливо повторював моє ім'я. Слідом прийшла чутливість — це я зрозуміла за моторошним холодом і вогкістю, що залізла за комір. Останнім аргументом на користь того, що я жива, стали відчутні поштовхи в плечі й плескання по щоках.

— Олено! — у сотий раз повторив Пауль, і я, нарешті, розплющила повіки. — Ти повернулася! Я так злякався! — Він перестав мене трясти й з захопленням обхопив усіма кінцівками одразу.

— К-хм... я теж.

Я обережно підвелася на ліктях. Так, головного болю немає, запаморочення немає, слабкість цілком допустима. На зап'ясті все ще мерехтіла ввімкнена картинка. Злегка бліда і перелякано-бузкова, але без моторошних дірок і обривів. 

— Як ти це зробив?

— Сила витікала. Витікати погано, треба лагодити. Магію з'їли, я повернув.

— Не розумію.

— Ось так: тут випив. — Пауль ткнув у букетик, що валявся на підлозі. Сухий, безбарвний, як торішній лист. — Тобі віддав. Я будив, кликав, водою тебе полив, вікно відчинив... Але ти спала. 

— Довго?

— Не знаю. — Восьминіг сповз із мене і відсунувся вбік.

Я провела рукою по обличчю, намагаючись зрозуміти, що ж робити далі. 

— Дякую, Паулю. Ох... вибач, що накричала. Ти ж ні в чому не винен.

— Сердитися — це нормально, завжди так. Енергія витікає, сили закінчуються, життя протестує і злиться. Вибач, що одразу не попередив. Від таких, як я, треба триматися якомога далі.

— Може, й так, але тільки не від тебе. Паулю, мені так шкода! Пробачиш мені? — Я простягнула руку монстрику.

Жовті оченята мигнули та спалахнули надією. Сіреньке щупальце торкнулося моєї долоні.

— Звісно.

Порив холодного повітря закинув у кімнату жменю снігу. Я піднялася, зачинила вікно, підкинула в майже прогорілий камін два полінця, глянула на настінний годинник. У відключці я провалялася хвилин десять, не менше.

— Так, треба йти, поки мене ніхто не схопився. Тільки до ладу себе привести. 

Я нашвидкуруч умилася, переодяглася, волосся укладати не стала, підколола на потилиці, зійде. Пауль, як прив'язаний, тягався за мною кімнатою, немов боявся, що я розчинюся в повітрі або знову впаду на підлогу.

— Слухай, — тривожні думки про долю вихованця не давали зосередитися на справах. — А звідки ти й твої родичі взагалі взялися в палаці?

— Не знаю. Я жив в іншому місці. Потім прийшов туман. Не білий, як зазвичай, жовто-зелений, іскрив. Я заснув. А прокинувся тут. Відчув магію, багато. На болотах магії мало, треба полювати, тут можна брати задарма. Я не хочу нападати. Мені подобається, коли красиво і пахне смачно.

— Ну справи, а комусь, схоже, подобається, коли пахне смаженим. 

Думай, Олено, думай. І аналізуй. Хто б не притягнув до палацу Пауля з родичами, зробив він це не випадково, та й поясненнями перейматися не став, поклавшись на їхні інстинкти хижаків. Ще й свято це так не вчасно. Або...

Або якраз у ньому і причина! Купа вінценосних чи навколовенценосних персон, море магії та розваг, це ж слушна нагода налагодити дипломатичні й торгівельні відносини. Чи зіпсувати їх. 

Народу багато. Валіз-коробок-скринь ще більше, заховати в них десяток сплячих восьминогів, а потім випустити погуляти садом чи коридорами, не проблема. Виходить, комусь потрібен великий скандал. Дуже-дуже значний. Прямо таке собі стидовисько міжнародного, якщо не міжсвітового, рівня. І куди тільки Амадо дивиться?

Стоп. А він-то якраз дивиться! І під час приготувань, і сьогодні на відкритті, ще й зброю притягнув, зараза така. Адже, наскільки я зрозуміла, зазвичай служба безпеки не займається організацією балів. Я прокрутила в голові спогад про наше перше зібрання в кімнаті нарад. Гадаю, Бернард підозрював, що щось піде не за планом, тому так і нервував, знайомлячи команду з останнім, десятим помічником. І Мірабель знала та ні краплі не здивувалася появі дракона. А дракон, своєю чергою, не здивувався сьогодні вранці, коли засік підозрілі шерехи в кущах. Наче чекав на неприємності, мордо луската!

Тільки от чому я опинилася втягнута в цей вир подій? Мені б узагалі-то роботу нормальну, а не ці ваші палацові інтриги з магією навпіл. Ну, і навчитися жити повноцінним життям, звісно, а не по кущах за хижаками ганятися. 

— Паулю, тобі варто сховатися, — поки що це був єдиний висновок, який мені вдалося сформулювати максимально чітко. — Твої друзі влаштували неподобство на святі, не впевнена, що варта стане розбиратися, хто конкретно у ньому винен. І ще тобі треба покинути палац якомога швидше. Поки залазь у шафу, сиди там тихіше води, нижче трави. Вночі, коли всі натанцюються до упаду, я допоможу тобі вибратися. Добре? 

Але восьминіг уперто похитав головою.

— Якщо ти переживаєш через магію, то даремно, — умовляла я його. — Куплю тобі в місцевій крамниці поживних амулетів, на перший час вистачить, а там видно буде.

— Ні. Я залишуся.

— Небезпечно.

— Неважливо.

— Паулю!

— Я тебе не кину, — видав він несподівано. — А якщо знову поранять? Ти моя єдина людина. Не хочу втрачати. — Він зиркнув на мене всіма трьома очима: насуплений, серйозний, схвильований майже до повної прозорості. — Підуть інші — піду я. Поки що ні. Я захищаю.