Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— Ну? — спитав він нетерпляче.

Марні були мої зусилля, я не міг навіть слова вимовити.

— Чого ви не стріляєте? — запитався він.

Я прокашлявся, бо горло в мене захрипло.

— Гампе, — сказав він поволі. — Ви не можете зробити цього. Не те що ви боїтеся, але ви неспроможні. Ваша умовна мораль дужча за вас. Ви раб тих поглядів, що їх додержуються люди з вашого кола й з ваших книжок. Вам їх утовкли в голову ще змалечку, ще ви й балакати не вміли. Попри все своє розумування й усе, чого я вас навчив, ви не годні забити беззбройну й безопірну людину.

— Я знаю це, — хрипким голосом відказав я.

— І ви знаєте, що мені вбити вас, беззбройного, так само легко, як сигару викурити, — провадив він. — Ви знаєте мене і знаєте, чого я вартий, коли підходити до мене з вашою міркою. Ви називали мене змією, тигром, акулою, потворою, Калібаном. Але ви просто маріонетка, механічна лялька, що переказує чужі слова. Ви нездатні вбити мене, як змію або акулу, бо я маю руки, ноги й тіло, більш-менш схоже на ваше. Гай-гай! Я сподівався більшого від вас, Гампе.

Він виступив з люка нагору і підійшов до мене.

— Опустіть рушницю. Я хочу дещо у вас спитати. Я ще не встиг розглядітися тут. Що це за місце? Як стоїть «Привид»? Чому ви такий мокрий? Де Мод?.. Пробачте, міс Брустер… Чи, може, вже треба казати «місіс Ван-Вейден»?

Я задкував від нього, мало не плачучи, що не можу його застрелити, та все ж я не був настільки дурний, аби опустити рушницю. В розпачі я сподівався, що він, може, виявить якийсь ворожий замір, спробує вдарити мене або за горло схопити, бо тільки тоді б я зміг вистрілити в нього.

— Це Острів Зусиль, — сказав я.

— Ніколи не чув про такий, — відповів він.

— Так принаймні ми його називаємо, — додав я.

— Ми? — перепитав він. — Хто це ми?

— Міс Брустер і я. «Привид» лежить, як ви бачите самі, форштевнем до берега.

— Тут є котики, — сказав він. — Вони розбудили мене своїм ревом, а то б я й досі спав. Я чув їх ще вночі, як шхуну пригнало сюди. То була перша прикмета, що я підпливаю до навітряного берега. Це саме таке ліжбисько, якого я шукаю вже багато років. Завдяки моєму братові Смерті я натрапив на ціле багатство. Це справжній скарб! Які координати цього острова?

— Не маю ані найменшого уявлення, — відказав я. — Проте ви можете визначити їх точно. Ви не пригадуєте дані ваших останніх обчислень?

Він загадково всміхнувся, але не відповів.

— Ну, а де решта людей? — спитав я. — Як це трапилося, що ви залишилися самі?

Я думав, що він знову не зверне уваги на моє запитання, і здивувався, коли він зараз же відповів:

— Мій брат спіймав мене через дві доби, і не моя в тім провина. Він узяв мене на абордаж, коли на палубі не було нікого, крім вахтових. Мисливці зрадили мене. Він запропонував їм вищу платню. Я сам те чув. Усе це відбувалось у мене перед очима. Команда, звичайно, вся перейшла до нього. Цього слід було сподіватися. Всі майнули через борт, і я залишився один на своєму власному судні. Цього разу гору взяв Смерть Ларсен, проте все це справи сімейні.

— Але куди ж ділися ваші щогли?

— Підіть погляньте на ті талрепи, — сказав він, показуючи туди, де мали б бути грот-ванти.

— Їх перетято ножем! — скрикнув я.

— Не зовсім, — засміявся він, — Це було зроблено хитріше. Придивіться краще.

Я придивився. Талрепи були підрізані якраз настільки, щоб могли держати ванти, але досить було вітрові як слід шарпнути вітрила — і вони неминуче мали розірватися.

— Це кок примудрився! — знову засміявся він. — Я знаю, хоч і не спіймав його на цьому. Якоюсь мірою він розквитався зі мною.

— Ну й молодець Магрідж! — вигукнув я.

— Так, те саме і я подумав, коли щогли полетіли за борт. Тільки тоді слово «молодець» застрягло у мене в горлі.

— А що ж ви робили, коли все це коїлося? — спитав я.

— Все, що від мене залежало, можете бути певні. Але за тих обставин це було небагато.

Я повернувся ще раз глянути на роботу Томаса Магріджа.

— Мабуть, я сяду погріюся на сонці, — мовив позад мене Вовк Ларсен.

В голосі його бриніла ледь помітна нотка фізичної кволості, така дивна для мене, що я хутко скинув на нього оком. Він нервово водив рукою по обличчю, наче змахував павутиння. Я сторопів. Все це таке не схоже було на Вовка Ларсена — того, що я знав.

— Ну, а як ваша голова? — спитав я.

— Болить часом, як і перше, — відповів він. — Здається, і зараз починається.

Посидівши трохи, він ліг на палубі. Потім перевернувся на бік, підклав одну руку під голову, прикриваючи другою обличчя від сонця. Я стояв і здивовано дивився на нього.

— У вас добра нагода, Гампе, — сказав він.

— Не розумію, — збрехав я, хоч добре зрозумів його.

— О, що тут незрозумілого, — додав він тихо, немов засинаючи. — Я в ваших руках — це ж те, що ви хотіли.

— Ні, — заперечив я, — мені хотілося б, щоб ви були за кілька тисяч миль звідси.

Він тихенько засміявся і нічого більше не сказав. Він не поворухнувся, коли я пройшов повз нього і спустився в кают-компанію. Піднявши ляду на люці, я хвилинку недовірливо дивився вниз, у темряву комори. Я вагався — спускатися чи ні? Що, як він тільки прикидається? Ще, чого доброго, попадешся, як щур у пастку. Я потихеньку піднявся трапом і глянув на Ларсена. Він лежав, як і доти. Тоді я знову спустився в кают-компанію, але, перше ніж стрибнути в комору, вкинув туди ляду з люка. Принаймні не буде чим закрити пастку. Та все те було зайве. Я набрав мармеладу, галет, м'ясних консервів і такого іншого, скільки міг донести, і знову закрив люк.

Вийшовши на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен навіть не поворухнувся. Блискуча думка набігла мені. Я скрався до його каюти й забрав револьвери. Іншої зброї я ніде не знайшов, хоч ретельно обшукав і решту три каюти й ще раз спустився до мисливського та матроського кубриків. А на камбузі я забрав усі кухонні ножі. Потім я згадав про великого складаного ножа, якого капітан завжди носив при собі. Я підійшов до Ларсена й заговорив до нього — спочатку тихо, тоді голосніше.