Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Я наклав у кавник і сковороду частину роздобутого припасу і, прихопивши ще яку посудину з буфету кают-компанії, залишив Вовка Ларсена на залитій сонцем палубі, а сам зійшов на берег.

Мод досі спала. Я розклав багаття (зимової кухні ми ще не збудували) і гарячково почав готувати сніданок. Він був уже майже готовий, коли я почув, що Мод підвелася й прибирається. І ось, коди все було готове і кава поналивана, запона на дверях прогорнулась і вийшла Мод.

— Так не чесно! — замість привітання сказала вона. — Ви ж погодилися, що варити буду я…

— Це я тільки один раз, — почав я виправдуватись.

— Обіцяйте, що більше не будете! — засміялася вона. — Поки, звичайно, вам не набридне моє нехитре вариво.

Радий, що вона ні разу не глянула на берег, я так вдало підтримував веселу розмову, що вона й не помічала, що п'є каву з порцелянової філіжанки, що їсть підсмажену сушену картоплю, намащує мармеладом галети. Але довго так тривати не могло. Раптом на обличчі її проступив подив. Вона завважила й порцелянову тарілку, і незвичайний сніданок. Окинула все пильним поглядом, тоді глянула на мене й поволі повернула обличчя до берега.

— Гамфрі!

І знову, як і раніше, в очах її заблимав давній невимовний жах.

— Невже він?.. — промовила вона тремтячим голосом.

Я кивнув головою.

РОЗДІЛ XXXIII

Весь день ми чекали, що Вовк Ларсен зійде на берег. Довгі години тяглись у нестерпній тривозі. Щохвилини то одне, то друге з нас кидало погляд на «Привида». Але Вовк Ларсен не з'являвся. Він навіть ні разу не вийшов на палубу.

Мабуть, у нього знову заболіла — голова»? — сказав я. — Він лежав на юті, коли я його залишив. Він може пролежати там цілу ніч. Либонь, треба мені піти подивитися.

Мод звела на мене благальний погляд.

— Нічого не бійтесь, — умовляв я її. — Я візьму револьвери. Ви ж знаєте, що я забрав із судна всю зброю.

— А його руки! Ті страшні, сильнющі руки! О Гамфрі, я боюсь його! — скрикнула вона. — Не ходіть, прошу вас, не ходіть туди!

Вона благально поклала свою руку на мою, і серце мені вабилося швидше. Напевне, ту мить усі мої почуття можна було прочитати в моїх очах. Люба, мила жінка! Як по-жіночому вона мене тримала й просила! І та жіночність була мов роса й сонце для моєї мужності, пожива й джерело нової сили. Я ладен був уже обняти її, як тоді серед табуна котиків, але подумав і стримався.

— Я не буду ризикувати, — сказав я. — Тільки гляну на палубу й подивлюся, що він там робить.

Вона поважно стиснула мені руку і відпустила мене.

Місце, де лежав Ларсен, уже порожнювало. Він, очевидно, зійшов униз. Ту ніч ми з Мод вартували по черзі, бо хто ж його знав, що надумає Вовк Ларсен. Він був запевне здатний на все.

Ми чекали його другого дня й третього, але він не показувався.

— Це в нього той головний біль, оті напади, — сказала Мод пополудні четвертого дня. — Мабуть, він хворий, тяжко хворий. А може, помер?.. Або помирає, — додала вона перегодом, не діждавшись моєї відповіді.

— Так було б краще, — відповів я.

— Але ж, Гамфрі, подумайте, людина помирає, наш ближній — і в останню годину біля нього нікого нема.

— Можливо., — сказав я.

— Так, можливо, — погодилась вона, — бо ми не знаємо напевне. Тільки якщо він справді помирає, то це жахливо — отак його покинути. Я собі ніколи цього не пробачила б. Ми повинні щось зробити.

— Можливо… — сказав я знову.

Я чекав і всміхався подумки: от тобі й жінки — турбується навіть про Вовка Ларсена! А де ж її турбота про мене, подумав я. про того, кого вона не так давно не пускала й поглянути на палубу?

Мод була досить прониклива, щоб розгадати зміст моєї мовчанки. Але й відверта вона була не менше.

— Ви повинні піти туди, Гамфрі, й розшукати його, — сказала вона. — А якщо ви схочете посміятися з мене, то я вам дозволю і не буду гніватися.

Я слухняно підвівся й рушив до берега.

— Будьте обережні! — гукнула вона мені навздогін.

Я махнув їй рукою з півбака і скочив на палубу. Підійшовши до трапа в кают-компанію, я гукнув униз. Вовк Ларсен озвався, а коли він став підніматися трапом, я звів курок револьвера. І весь час, поки ми розмовляли, я держав зброю напоготові, хоч він не зважав на те. Виглядав він так само, як і тоді, коли я його бачив останнє, але був похмурий і мовчазний. Ті кілька слів, що ними ми перекинулися, навряд чи можна назвати розмовою. Я не допитувався, чому він не сходить на берег, а він не питав, чому я не приходив на судно. Він сказав, що з головою в нього вже все гаразд, і я тоді, не розбалакуючись, пішов із судна.

Мод з видимою полегкістю вислухала моє повідомлення, а коли ми незабаром побачили дим, що здіймався над камбузом, вона й зовсім повеселіла. Другого й третього дня ми теж бачили дим над камбузом, а іноді на юті показувався й сам Ларсен. Але більше нічого. На берег він ні разу не потикався. Ми знали це, бо ночами ще вартували. Ми сподівалися, що він ось-ось утне якусь штуку, покаже себе, так би мовити. Його бездіяльність дивувала й бентежила нас.

Так минув тиждень. Ми думали тільки про одне: про Вовка Ларсена. Його присутність тяжко гнітила нас. Страх не давав нам нічого робити, хоч діла в нас було недостатком.

Але наприкінці тижня дим перестав здійматися над камбузом, і Ларсен не з'являвся більше на юті. Я помітив, що Мод знову занепокоїлася, однак чи то вона боїться, а чи, може, з гордощів не хоче більше просити мене. Зрештою, що я міг їй закинути? Вона мала на диво альтруїстичну вдачу, та й була ж вона жінка! Та мене й самого мучила думка, що ось чоловік, якого я збиравсь убити, помирає, всіма покинутий, дарма що зовсім поруч є люди. Він мав рацію: моральні принципи людей мого кола були дужчі за мене. Я ніяк не міг переступити через той факт,