Читати книгу - "Війна лайків"

із гучними вимогами цензурувати або видаляти висловлювання, компанії могли або ігнорувати своїх користувачів, ризикуючи призвести до PR-катастрофи, або підкоритись і глибше загрузнути в політиці. Уникаючи управління, ці компанії самі перетворилися на уряди. І, як і будь-який уряд, вони тепер мали справу зі складними політичними проблемами, що завжди приречені залишати частину зацікавлених осіб незадоволеними.

Утім, вибір невеликий. Держави всього світу поступово помітили вплив американських гігантів соцмереж на внутрішню політику. Між 2012 та 2017 роками близько 50 країн ухвалили закони, що обмежували онлайн-висловлювання своїх громадян. І це не були якісь авторитаристи, описані в розділі 4; це були одні з найбільш ліберальних держав світу, що боялися тероризму, екстремізму або навіть просто фейкових новин. Навіть у Сполучених Штатах нове покоління технічно обізнаних політиків було готове вдарити по цих компаніях обтяжливими урядовими нормами, якщо ті не посилять правила самі.

Більше не достатньо контролювати порушення авторських прав, непристойні картинки та найочевидніші форми переслідування. Тепер фірми Кремнієвої долини ще ближче підштовхуватимуть до ролі традиційних медіакомпаній. Редактори ухвалюватимуть рішення про те, який контент дозволяти на своїх платформах. Багато інженерів стверджували, що це «слизький шлях». Але винахідливість засновників та експонентне зростання Інтернету завели їх на небезпечну територію. Тепер лишалося завдання її пройти.

Першим та найочевиднішим викликом був тероризм. Аль-Каїда та її послідовники вже давно публікували свою пропаганду в YouTube. Там були жахливі записи, як снайпери вбивають американських солдатів в Іраку. Хоча технічно YouTube забороняв сцени насильства, ці ролики він видаляв повільно, адже американську громадськість було легко розлютити.

Але ще яскравіше цей виклик продемонстрували перші натхненні Інтернетом терористичні атаки. Того року, коли створили YouTube, один народжений у США ісламіст на ім’я Анвар аль-Авлакі радикалізувався і переїхав до Ємену. Харизматичний та англомовний, він почав завантажувати на платформу свої проповіді Корану, збираючи мільйони переглядів по всій бібліотеці з 700 відео. Хоча в роликах вкрадливого аль-Авлакі не було очевидних зображень насильства, його слова насильство заохочували. І вони були неймовірно ефективними, призвівши до десятків смертельних атак по всьому світу, як-от стрілянина у Форт-Гуді, штат Техас, 2009 року, що забрала тринадцять життів.

Ба більше: алгоритм YouTube посилював загрозу, створюючи плейлист «подібних відео» для своїх глядачів. У випадку з аль-Авлакі це означало, що платформа послужливо скеровувала глядачів до відео інших терористичних пропагандистів.

До 2011 року уряду США урвався терпець, і аль-Авлакі заочно виголосили смертний вирок після юридичного обґрунтування адміністрації Обами, де йшлося, що онлайн-пропаганда «становила тривалу та неминучу загрозу насильницьких атак». Незабаром аль-Авлакі убила ракета з американського дрона. Проте на YouTube його архів перетворився на цифровий вівтар мученика. Після смерті онлайн-голос аль-Авлакі став іще популярнішим, і американська розвідка помітила зростання переглядів його відео, а сплески терористичних атак не забарилися. Це проілюструвало іншу проблему. Уряд зробив усе, що міг, щоб заглушити «бен Ладена Інтернету», але саме інженери YouTube визначили майбутній вплив цього терориста. Компанії знадобилося ще шість років (аж до 2017-го), щоб знайти спосіб блокувати ці відео.

Менше з тим, раєм соцмереж для терористів став Twitter, а не YouTube. За жахливою іронією долі, терористи, які хотіли знищити свободу слова, знайшли прихисток на оплоті свободи слова – у Twitter. Єдиною межею, яку терористи не могли перетнути, була відповідальність за персональне переслідування. Тобто дозволялося твітити про те, як усі кяфіри (не мусульмани) заслуговують на наглу смерть, але не можна було сказати @hockeyfan123, що ви збираєтеся відрізати йому голову. Хоча багато хто висловлював невдоволення через допуск терористів на цю платформу, Twitter відкидав скарги. Якщо коаліція НАТО може пояснювати свою позицію щодо ситуації в Афганістані, говорили там, то чому Талібан не може цього робити? Для натхненних терористичних угруповань Twitter став не лише місцем зв’язку з прихильниками, але й ідеальною платформою для створення впізнаваного бренду як серед рекрутів, так і з-поміж західних журналістів.

Але потім з’явилися заголовки, які Twitter уже не міг ігнорувати. У 2013-му четверо бойовиків увірвалися до шопінг-молу Westgate у Найробі, вбили 67 людей і поранили ще близько 200. Нападники належали до аш-Шабаб, східноафриканської терористичної організації, члени якої були давніми й завзятими користувачами Twitter. Аш-Шабаб застосовувала для своїх атак цифровий маркетинг, нагнітаючи потік твітів, прес-релізів і навіть ексклюзивних фото (знятих самими бойовиками). «#Westgate: 14-годинне протистояння вилилось у 1400 раундів куль та 140 символів помсти», – підсумовував пост терористів. Невдовзі аш-Шабаб стала для міжнародних журналістів, які писали про цю атаку, основним джерелом інформації – угруповання використало це, щоб поширювати дезінформацію та ще більше заплутувати ситуацію на місці. Оговтуючись від критики у пресі, Twitter почав робити те, від чого категорично відмовлявся ще кількома роками раніше. Він заблокував акаунт терористів. Це не допомогло: аш-Шабаб просто створила новий.

А потім, у 2014-му, на світову арену ввірвалась Ісламська Держава, привернувши до себе всю увагу Інтернету. На своєму піку пропагандистська машина ІДІЛ налічувала не менше 70 тисяч Twitter-акаунтів – хаотичну суміш професійних медійників, фанатів, маріонеток та ботів. Коли пропаганда ІДІЛ просочилася по всій платформі більш ніж дванадцятьма мовами, керівництво Twitter було заскочене зненацька. Команда модерації контенту просто не могла дати раду перетворенню сервісу на зброю. На це бракувало ресурсів. Кожна людиногодина, витрачена на контроль мережі, забирала час на розвиток інвестиційної цінності. А яка ж справжня мета компанії: боротьба проти пропаганди чи за прибутковість?

Тим часом громадське невдоволення зростало. У 2015-му Конгрес підійшов до регулювання соцмереж упритул, розробивши законопроект, що вимагав викриття будь-якої «терористичної діяльності», виявленої на платформах (визначення «терористичної діяльності» умисно залишали нечітким). Того самого року кандидат у президенти Дональд Трамп нібито схвалив інтернет-цензуру та балканізацію. «Ми мусимо говорити з [директорами технічних компаній] про можливе закриття Інтернету в певних районах, – заявив він. – Хтось скаже: “А як же свобода слова?” Це дурні люди».

Twitter спробував діяти, але ІДІЛ вчепилася в платформу ніби лещатами. Бойовики розробляли схеми автоматичного відновлення мереж після відключення. Вони використовували чорні списки – розроблені Twitter для групування та блокування відомих тролів, – щоб приховати свою онлайн-діяльність від користувачів, які на них полювали. (Медіакоманди ІДІЛ невдовзі додали до цього переліку й нас.) Деякі акаунти знищували і відновлювали буквально сотні разів, часто з номером версії (наприклад, @TurMedia335). Коли цілком очевидний акаунт @IslamicState зазнав своєї сотої реінкарнації, він відсвяткував подію, запостивши зображення іменинного торта. Проте для ІДІЛ ситуація поступово ускладнилася. «Twitter стає полем битви!» – скаржився один з акаунтів ІДІЛ у середині 2015-го.

Завдяки невтомним зусиллям волонтерів, невпинним покращенням систем Twitter та невблаганному тиску громадськості