Читати книгу - "Капкан кохання, Світлана Литвиненко"

- Ну, от і все. Це жахіття позаду, — радісно вигукнула Леся, щойно вони вийшли з РАЦСу.

- Вітаю нас із розлученням, — Амір, навпаки, виглядав сумно. Потім повернувся до свого юриста і сказав йому: — Дякую вам, Руслане Вікторовичу.

- Не варто, — юрист потиснув руку Аміру. — Завжди радий допомогти.

- Ви ж не забули посприяти Лесі з квартирою? — Амір вирішив нагадати про своє прохання.

- Не хвилюйтеся, Аміре, я все зроблю. Щойно Леся зателефонує, ми одразу ж поїдемо до нотаріальної контори, — відповів Руслан Вікторович, дістаючи з кишені ключі від свого джипа.

- А я вам уже завтра зателефоную, — поспішила сказати Леся. — Хочу якомога швидше з усім цим покінчити й виїхати з України.

- Тоді чекаю на ваш дзвінок завтра. Потім скажу, які документи потрібно взяти із собою. А зараз — усього найкращого. Мушу поспішати, маю багато справ, — Руслан Вікторович кивнув головою й пішов у бік свого автомобіля.

  Саме в цей момент заграв смартфон Аміра, і він витягнув його з кишені.
- Так, слухаю тебе, Маріанно.

- Сьогодні ввечері відбудеться благодійний вечір. Нас теж запросили як власників заводу, — повідомила його Маріанна своїм мелодійним голосом. — Не поспішай відмовлятися. Ти й так давно не з’являвся ні на яких вечірках. Тобі вкрай необхідно бути присутнім. До того ж наші партнери вже знають, що ти в місті.

- Маріанно, мені зараз не до вечірок, взагалі настрою немає. Розумієш? — Амір лише тяжко зітхнув.

- Аміре, ти повинен бути, і крапка, — Маріанна відключилася.

 Амір заховав смартфон і провів долонями по своєму обличчю, намагаючись відігнати смуток. І несподівано у нього з’явилася ідея, і тоді він звернувся до своєї вже колишньої дружини.

- Леся, а пішли зі мною на вечірку. Цю вечірку влаштовує благодійний фонд «Мрія», і туди запросили усіх підприємців міста. Проведемо з тобою останній вечір разом, гідно попрощаємося, — Амір з надією дивився на дівчину. — Поспілкуємося без напруги.

- Я піду туди з тобою, як хто? — запитала Леся, здивована його запрошенням. — А коли хтось із твоїх друзів чи знайомих запитає, з ким це ти прийшов, як ти мене представиш?

- По-різному можна: подруга, дівчина, яка мені подобається, колишня дружина, знайома, просто Леся. Вибирай, який варіант тобі більше до вподоби, — Амір примружився, дивлячись на неї. — А втім, це не має жодного значення. Бо, повір, крім Маріанни ніхто більше не поцікавиться.

- А хто така Маріанна? Твоя колишня? — Леся одразу пошкодувала, що запитала про це. Яка їй різниця?

- Вона — дружина мого покійного батька, а також ділова партнерка. Ми разом володіємо заводом,- Амір не збирався зізнаватися, що Маріанна ще була його колишньою коханкою. — Ти нічого не втрачаєш. Але, якщо сумніваєшся, то не варто погоджуватися.

- Гаразд, я піду з тобою на цю вечірку. Ти правильно підмітив: я нічого не втрачаю, — Леся сама не розуміла, чому погодилася. — Я ніколи не зважала на те, що про мене думають інші, і зараз теж не буду. Нехай думають, що хочуть. Але, звісно, всі вирішать, що я твоя дівчина.

- От і побудеш моєю дівчиною на один вечір. Була моєю фіктивною дружиною, а тепер станеш фіктивною дівчиною. Що ж, непогано. А втім, я солідарний з тобою: нехай думають, що хочуть. Ми тих людей побачимо лише раз, і на тому все. — Амір помітно повеселішав. — Я буду безмежно щасливий прийти на ту вечірку у супроводі такої гарної, симпатичної дівчини.

- Дякую. Ти заїдеш за мною? — запитала вона наостанок.

- Ну, звісно, що заїду. Я не дозволю своїй… подрузі їхати на таксі. Та й зараз я тебе підвезу. Куди тобі треба?- Амір відкрив дверцята свого автомобіля пропускаючи Лесю.

- На роботу. У спортивний клуб. Хочу побачити своїх та написати заяву на звільнення,- поділилася планами Леся сідаючи до салону його автомобіля.

- Добре, але спершу заїдемо в магазин і купимо тобі вбрання для вечора, — Амір сів за кермо.

- Ні, не треба. Аміре, невже ти думаєш, що у мене немає вечірніх суконь? У мене все є, і я ні в чому не потребую. Узагалі, я вмію заробляти гроші й цілком можу дозволити собі купувати гарні речі. Так, дід мені допомагав, але одяг я завжди купувала за власні кошти.

- Вибач, не хотів тебе образити, — Амір завів двигун. — Тоді я тебе до спортивного клубу підкину.

  Леся швидко владнала свої справи у клубі. Власник намагався переконати її не звільнятися, а колеги зробили похмурі обличчя, коли дізналися про її наміри.

- Я не передумаю, — твердо відповіла вона, коли всі зібралися навколо неї. — Я хочу переїхати до Німеччини та жити поруч зі своєю родиною. Але про вас я ніколи не забуду, обіцяю телефонувати...

- Не хочеться з тобою прощатися, але твоє рішення ми маємо поважати, — сказав один із колег. — Нам буде тебе дуже не вистачати.

- Мені теж дуже шкода з вами розлучатися. Ви за ці роки стали для мене справжньою родиною.

- А чим ти будеш займатися у Німеччині? — поцікавилася інша колега.

- Планую знайти роботу також у спортивному клубі. Професію я змінювати не збираюся, — відповіла Леся, посміхаючись крізь сльози, що переповнювали її від емоцій. — Дякую вам за все.

- Німцям неабияк пощастить, що у них буде така фітнес-тренерка. Хай тобі щастить, Леся, — додав власник клубу.

  А потім усі по черзі почали обіймати Лесю, бажаючи їй щасливої дороги. Леся взяла сумку зі своїми речами та покинула спортивний клуб. Біля таксі вона обернулася й помахала рукою колегам, які вийшли на ґанок, щоб провести її.

  Коли їхала в таксі, Леся витерла сльози. Ні, вона не шкодувала про своє рішення. Вона зробила все правильно. Незабаром її життя зміниться, і вона звикне до нових умов. Найголовніше — вона буде поруч зі своєю сім’єю. Тепер вона, як ніколи, розуміла: сім’я — це справжня цінність. Тоді, коли здавалося, що вона втратить свою родину, Леся відчувала, ніби втрачає саму себе.

  Її серце, ще недавно стиснуте страхом і невизначеністю, тепер поступово наповнювалося теплом. Попереду було нове життя, інше місто, нові можливості — і все це поруч із найріднішими. Леся глибоко вдихнула, ніби намагаючись запам’ятати цей момент: момент, коли вона вперше за довгий час відчула справжній спокій.