Читати книгу - "Алтин-толобас"

Іронія подіяла. Архівіст зробився ще блідішим, облизав губи, глитнув.

— Так що скажете, колего? — запитав Фандорін, зневажливо виділивши останнє слово. Зараз він цьому Моцартові з задоволенням не те що руку — голову скрутив би. Жаль, виховання не дозволяло.

— Я… Клянусь, я не знаю, хто й навіщо намагався вас убити, — тихо промовив Максим Едуардович. — Я сам був шокований, коли дізнався. І злякався. Тобто, в мене є одне припущення, але…

Він оглянувся на двох молодиків, що нерухомо стояли обабіч автомобіля.

— Послухайте, хто ви? Адже ці люди не з ФСБ?

Фандорін пригадав доречну фразу з одного давнього радянського фільму, котрий колись бачив на ретроспективному показі в Челсі.

— Питання тут задаю я.

Спрацювало! Архівіст утягнув голову в плечі, двічі кивнув.

— Гаразд-гаразд… Я все вам поясню, з самого початку… Зрозуміло, ви маєте рацію: коли три роки тому я отримав кромешниківський фрагмент, я страшенно зацікавився цією знахідкою. Згадування про «Математику» Замолея, книгу з Дабеловського списку, яка в жодному з інших джерел не згадується, в поєднанні зі словами: «Так знайдеш Іванову Ліберею» мене потрясло. Я тиждень не міг ні їсти, ні спати! Ви самі історик, ви мене зрозумієте… Але річ іще в тім, що я угледів у цьому зібранні перст долі, якийсь містичний збіг!… Зараз поясню. Вибачте, я хвилююся, тому виходить плутано. Річ у тім, що якраз у той час у нас тут почався черговий бум «ліберейної лихоманки», як я її називаю. Журналісти знову відкопали цю давню історію, знову знайшлися ентузіасти, зібрали якісь приватні кошти, навіть створили міську комісію. І я консультував цю комісію як експерт. Який збіг, чуєте? Ні, тобто нічого надприродного в тому, що запросили саме мене, нема — скажу без удаваної скромності, що я провідний фахівець з архівних документів і книжкової справи цього періоду. І те, що інтригуюча половина цидулки потрапила саме до мене, у відділ обробки, теж природно. Але мене вразив збіг за часом! Розумієте, якраз незадовго до цього, втомившись од дилетантської ретельності шукачів Лібереї, я зробив на комісії розгромну доповідь, у котрій переконливо довів, що ніякої бібліотеки Івана Грозного нема і не було. Й раптом — на тобі! До мене в руки потрапляє щонайвагоміший доказ того, що Ліберея існувала й була схована десь у Москві. Хіба не чудо? Хіба, перепрошую, не промисел Божий?

Все це звучало цілком правдоподібно, однак одразу ж виникло питання.

— Чому ви не повідомили про свою знахідку в комісію?

Болотников зам'явся.

— Цьому збіговиську, недоумкуватих ентузіастів і неосвічених хапуг? Ні, з ними я не бажав мати ніяких справ. Я… Та що лукавити! Я угледів у цій знахідці Шанс. Той самий, великий, про який мріє всякий історик. Зробити відкриття, що залишиться у віках. — Погляд архівіста загорівся азартним блиском. — Довести, що бібліотека Івана Грозного існувала! Переконливо, незаперечно! Спростувати і Бєлокурова, і Забєліна, і всіх інших класиків! Але для цього був потрібний час, багато часу й багато роботи. Треба було вибудувати доказову версію. І вона в мене виникла!

Максим Едуардович збуджено подався вперед. Він був уже не блідий і зіщулений, а зовсім навпаки — розчервонівся, жестикулював, на хлопчиків за вікном звертати увагу перестав.

— Артамон Матфеєв, вирішив я. Це ж ясніш ясного. Книжник, найближчий наперсник Олексія Михайловича, обізнаний з усіма двірськими таємницями. Кому, як не йому, було знати, де зберігається книжкова скарбниця. 1676 року, передчуваючи неминучі опалу й заслання, переховав Ліберею в якесь місце, відоме лише йому. А 1682 року, коли по смерті Федора Олексійовича боярина було повернено до столиці, він не встиг дістатися свого тайника, бо 15 травня, через три дні після прибуття, його розірвали, бунтівні стрільці. Все сходилось! Пошуки доказів цієї версії зробилися головною справою мого життя. Якщо хочете, обсесією. Який там у біса Стенфорд! Та я не поїхав би з Москви за всі скарби Форт-Нокса! — Болотников коротко розсміявся. — Я знайшов три невідомі раніше автографи боярина, отримав за це малу золоту медаль Історико-архівного товариства, та мене не цікавили «малі медалі» — я мусив порівняти почерк. На жаль, почерк був несхожим! Я на грані відчаю. Було зрозуміло, що листа написано кимось із наближених Матфеєва, що перебували разом з боярином у Кромешниках напередодні зняття опали. Та «хтось із наближених» — це не доказ, для вагомості мені потрібне було ім'я. На жаль, достовірних відомостей про те, хто перебував у цей період при Артамонові Сергійовичі, мені знайти не вдалося, скільки я не шукав. Я вже збирався здаватись — опублікувати хоча б те, що зумів з'ясувати. Це все одно була б сенсація, хоч і не такого масштабу, про який я мріяв. І раптом ваша стаття в англійському журналі!

Очі архівіста горіли вогнем священного першовідкривацького божевілля — занадто добре знайомого й самому Ніколасу. Магістр мимоволі заразився збудженням Болотникова. Таємниці Часу — сильний наркотик. Той, хто прилучився до нього, робиться трохи безумцем.

— Ім'я автора листа було встановлено! Мушкетерський капітан фон Дорн, про котрого відомо, що він перебував при особі Артамона Сергійовича і, мабуть, був посвячений у його секрети. Мало цього: наявність другої половини документа давала шанс, на який я і не смів надіятися. — Максим Едуардович округлив очі й перейшов на шепіт: — Знайти Ліберею! Що там Матфеєв, що там мої докази! Знайти саму бібліотеку — в якому б вигляді вона не була. Хай напівзгнила, хай безнадійно зіпсована цвіллю — все одно! А може, вона й ціла, хоча б частково. Адже Матфеєв розбирався у книжковій справі й, покидаючи Москву бозна на скільки років — може, й назавжди, — не ховав би дорогоцінні манускрипти в сирому місці. Ви… ви уявляєте собі, яка це була б знахідка? — задихнувся Максим Едуардович.

Ніколас сказав собі: не можна піддаватися цій золотошукацькій лихоманці. Зараз ідеться не про історичні відкриття, а про речі куди більш грубі й неапетитні — підступність, підлість, убивство.

— Зрозуміло, — холодно вимовив магістр. — Ви мене виманили в Москву і звернулися по допомогу до Сєдого.

— До кого? — перепитав Болотников, збитий із захопленого тону. — До Сєдого?

«Скоріше за все, з архівістом має справу не сам магнат, а хтось із його підручних», — подумав Фандорін. Що не міняє суті справи.

— Яке у вас жалування? — холодно поцікавився він.

— Що? — іще більше розгубився архівіст. — Ви маєте на увазі зарплату? Здається, триста дев'яносто тисяч. Чи двісті дев'яносто? Точно не пам'ятаю… А чому ви запитуєте?

— І на ці гроші ви одягаєтеся в дорогих магазинах, купили новий апартамент