Читати книгу - "Алтин-толобас"

Болотников перемінився на виду. Ага! В ціль!

— Так це ви мене видали Вершиніну! Ну звичайно, хто ж іще! То ж то він так хитро на мене дивився. Викликає до себе, говорить: «Еврика, Максиме Едуардовичу! Я знаю, звідки ми візьмемо кошти. Не такий уже я недотепа, яким ви всі мене вважаєте. Братимемо замовлення в зарубіжних дослідників, за добрі грошенята, і в валюті! Ось так». І ледве не підморгує. А за день до цього в нього були ви. Наклепали? Звідки ви дізналися, що я підробляю приватними замовленнями?

— Так ви берете замовлення? — здивовано запитав Фандорін.

— Давно. Інакше на що б я жив? На двісті дев'яносто тисяч? Замовлення, звичайно, відбирали час і відволікали мене від пошуків, але я не аскет і не схимник. Історія історією, та жити теж треба. Я чудовий фахівець, мої послуги коштують дорого.

Ніколас нахмурився. Ця несподівана звістка підрубала під корінь всю струнку версію про зв'язок архівіста з бандитами.

Ні! Не всю!

— Ви брешете! — скипів магістр, згадавши про інший важливий доказ. — Якби ви так були захоплені пошуками Лібереї, ви не поїхали б на свій теніс! Ні, ви твердо знали, що мене уб'ють і текст найближчим часом буде у вас! Ви убивця! Ні, ще підліше — ви холоднокровний спільник убивці!

В очах у Фандоріна потемніло від люті — він згадав про «пташку жалко», про свій політ із даху — і, перегнувшись через спинку, схопив Болотникова за лацкани. Цивілізована людина, переконаний прихильник політичної коректності, й раптом такий зрив. Ось він — шкідливий вплив дикого московського повітря.

Наступної ж секунди Ніколас опам'ятався й розтиснув пальці, та до салону з обох боків уже ввірвались охоронці, котрі, очевидно, вміли пронизувати поглядом і тоноване скло. Один захилив Болотникову голову, другий схопив його за руки.

— Пустіть! — прохрипів напівзадушений архівіст. — Мені не потрібний був ваш лист! У мене фотографічна пам'ять! Я спеціально вчився! Мені досить подивитися на сторінку протягом двадцяти секунд, і я її запам'ятовую. Хочете, прочитаю листа по пам'яті? «Память сия для сынка Микиты егда в розумении будет а меня Господь приберет а пути на Москву не укажет а ежели умом не дойдешь как…»

Фандорін махнув молодикам — мовляв, усе як слід, допомога не потрібна, і сталеву хватку було негайно послаблено. Брязнули дверцята, колеги знову залишились удвох.

— Так ви нікому про мене не розповідали? — тихо запитав Ніколас, знову переставши що-небудь розуміти. — Слово честі?

— Кому?! — вигукнув Болотников, тримаючись за горло. — А головне, навіщо? По-моєму, ви все-таки не усвідомлюєте до кінця, що це таке: знайти Ліберею. Це відкриття, рівного якому не було в історичній науці! Це всесвітня слава, не-ймо-вір-ні гроші, вічна вдячність нащадків! Навіщо б я ділився з кимось усім цим? Та перш ніж послати бандероль вам, я довідався про вас, прочитав усі ваші опубліковані роботи й дійшов висновку, що як учений ви для мене небезпеки не являєте. Ви займаєтеся дрібними фактографічними дослідженнями, я не виявив у ваших статтях ні розмаху, ні концептуального масштабу.

У Ніколаса опустилися кутики губ. І цей туди ж! Але Болотников не помітив, що роз'ятрив у душі «малокаліберного» магістра незагойну рану.

— Ви ніколи не займалися Лібереєю. Найімовірніше, ви й знаєте про неї тільки з чуток. Вас цікавить лише історія вашого дорогоцінного роду — і слава Богу. Тепер я бачу, що недооцінив вас. Ви все чудово зрозуміли й зуміли заручитися серйозними союзниками. Я не запитую вас, хто ці люди, скажіть лише — вони мають відношення до яких-небудь науково-історичних інституцій? — злякано запитав архівіст.

Фандорін не зміг стримати посмішки.

— Ні, ці панове зовсім з іншої галузі.

— Слава Богу! — звеселився Максим Едуардович. — Значить, про Ліберею із фахівців знаємо тільки ми з вами? Тоді ще не все втрачено! Послухайте, Фандорін, ви в Росії людина чужа, ви іноземець, ви, зрештою, в порівнянні зі мною дилетант. — Ніколас знову поморщився, та не заперечував. — Не віддавайте мене на розтерзання вашим головорізам! Будемо шукати Ліберею разом, згода? Я чудово знаю топографію Москви XVII століття, знаю документи, в мене численні знайомства в музейних, архітектурних, навіть діґерських колах. Ми з вами обійдемося без усяких комісій! Якщо вже ми не знайдемо Ліберею, то, значить, ніхто її не знайде. Не скупіться — почестей і грошей вистачить на двох. Ми не допустимо, — він знову перейшов на шепіт і оглянувся на охоронців, — щоб ненажерливі діляги розтягли бібліотеку по томах і нишком пустили б їх на міжнародні аукціони. Іванова Ліберея цінна саме як єдине зібрання. Ви не думайте, всі ці дні я не сидів склавши руки, я доволі далеко просунувся. Вам без мене буде важко. Благаю, не відлучайте мене від пошуків! Я просто помру!

Важко витримати погляд людини, котра дивиться на тебе з таким страхом і з такою надією. Фандорін одвів очі, зітхнув:

— Гаразд, Максиме Едуардовичу. Тим паче що і я не зміг би перешкодити вашим шуканням. Давайте попрацюємо разом. Я й справді навряд чи обійдуся без вашого досвіду та знань. Тільки майте на увазі, що ви вплутуєтеся в дуже небезпечну справу. Крім нас із вами, про Ліберею знає ще і хтось третій.

— А! Я так і знав! — простогнав архівіст. — Хтось із істориків? Блюмкін? Голованов?

— Ні. Один мафіозний підприємець на прізвисько Сєдой.

Болотников одразу заспокоївся:

— Ну, це нехай. Напевно, почув дзвін про бібліотеку Івана Грозного, коли комісія працювала, й вирішив розбагатіти. Довкола мене шилися підозрілі особи, обіцяли «неміряно баксів», якщо візьмуся виконати якесь замовлення. Я подумав, ідеться про викрадення архівних документів, і одшив їх. Можливо, це й були емісари вашого Сивого.

— Сєдого, — виправив магістр. — Ясно. Вони щось пронюхали про ваш інтерес до Лібереї і встановили за вами стеження.

— Біс із ними! — безтурботно здвигнув плечима Максим Едуардович. Просто дивовижно, як швидко ця людина переходить од відчаю до самовпевненості. — Я бачу, за нас із вами є кому заступитися. Давайте-но ліпше, дорогий сер, займемося справою. З якого пункту ви збираєтеся почати?

— З того, на котрому зупинилися ви. Що дали ваші попередні шукання?

* * *

Болотников, як виявилось, і справді часу марно не гаяв. За тиждень, протягом якого він мав повний текст листа, архівіст розробив послідовний план дій — на диво простий і логічний.

— По-перше, точне місцеперебування тайника зашифровано. По-друге, ніякого будинку у скількись там вікон, звичайно, давно не існує. Підземне сховище перебуває під декількома метрами культурного шару. Та Ліберея все ще там, у цьому немає жодного сумніву — якби