Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

У «Рігведі», яка датується ІІ—І тис. до н.е., словосполучення Варунамітра, тотожне слов'янському імені Володимир, уособлює дуальну, двоїсту організацію первісного суспільства, яка характеризується поєднанням протилежних понять типу небо — земля, ніч — день, низ — верх тощо. Це, так би мовити, своєрідна єдність протилежностей. Варуна й Мітра зливаються в єдине поняття, як дві іпостасі одного божества. Варуна протиставляється Мітрі на всіх рівнях, що відбиває архаїчну стадію мислення, яка виділяє протилежності в <201> раніше нероздільних і нерозділюваних поняттях. У «Рігведі» до обох божеств звертаються, як правило, в двоїні, поєднавши два імені в одне — Варунамітра чи Мітраваруна, що підкреслює їхню нероздільність. І злиття це настільки тісне, що їх іноді називають лише одним із цих двох імен, теж у двоїні, хоча маються на увазі обидва божества: Варунав, тобто «Обидва Варуни», чи Мітрав — «Обидва Мітри».

Проте ім'я Володимир має і деякі інші свої особливості. На різних рівнях і в різних контекстах воно може тлумачитися по-різному, бо ж відомо, що архаїчна лексика, особливо сакральна, стосовна релігійного культу й ритуалу, відзначається багатозначністю. Так, на планетарному рівні ім'я Володимир може тлумачитися як Місяць+Cонце, на рівні стихій — Вода + Вогонь (у «Рігведі», зокрема, мовиться, що коли при договорах і угодах у свідки закликають Варуну, то клянуться при воді, а коли Мітру — то при вогні). Тож ім'я Володимир має і свій барвний рівень, свою кольорову символіку, яка випливає із значення імені Володимир як Вода+Вогонь.

Оскільки вода здавна традиційно асоціюється з синім або блакитним кольором (порівняймо: «Голубий Дунай», «біля самого синього моря», означення в давньоруській літературі Чорного й Азовського морів як Синіх тощо), то компонент Волод- в імені Володимир пов'язується з синім, блакитним кольором. Сонце ж, вогонь асоціюється із золотавим, жовтим кольором (та й саме слово золото сходить до значення «жовтий»). Отже, і компонент мир в імені Володимир — синонім жовтого або золотистого кольору. Тобто ім'я Володимир тлумачиться іще як Синій+Жовтий, що символізує ідею самого життя, бо без води й сонця воно неможливе. І навпаки, поєднуючись, синій і жовтий кольори, тобто вода і сонце, вогонь, тепло дають зелений колір, колір життя.

Вода і вогонь — дві могутні стихії. Коли жодна з цих стихій не переважає, коли вони гармоніно поєднані, коли має місце своєрідна єдність цих протилежностей, має місце і світова і суспільна рівновага, поступ і благоденство, панує мир, злагода порозуміння. Саме ця ідея закладена в нашому державному прапорі, яки творять дві рівновеликі половинки — синя й жовта, символи води й вогню, символи самого життя.

І ця ж ідея закладена в слов'янському імені Володимир, що витоками своїми сягає сивої індоєвропеської давнини. <202>

У листі до свого дядька Михайла Драгоманова від 6 грудня 1890 року Леся Українка пише з Луцька:

«Та от ще напишіть мені, прошу, чи не знаєте, може, який є переклад ведичних гімнів на французькій або німецькій мові, може б я його собі купила, бо страшно мені сподобалися тії гімни по уривках, які я знайшла в «Історії» Менара».

Як дослідив відомий санскритолог із діаспори Володимир Шаян (1908–1974), Леся Українка для своїх перекладів із «Рігведи» користувалася книжкою французького автора Менара — і тільки нею. У ній стверджується виняткова спорідненість слов'янських мов із санскритом. І це, на думку В.Шаяна, мусило справити на поетесу виняткове враження. Але не менше враження на неї мусив справити й світогляд ведійських аріїв, творців «Рігведи». Як зазначає В.Шаян, «стрінемо тут подивугідні рівнобіжності із тим світоглядом, що його відтворює Леся в поетичній формі у її «Лісовій пісні».

Менар, зокрема, пише: «Для модерної людини природа є тільки збором предметів, а саме предметів непродуховлених. Але для молодих рас все те, що рухається, є живе та все і всюди Мисль одухотворює матерію. Нема нічого мертвого в світі, немає теж тіла без душі. Небо, земля, вітри, ріки, зорі, хмари мають так як ми розум, волю і свідомість їх життя. Людина не відріжнює свого існування від існування природи, яка колише чоловіка у своїх раменах і живить своїм молоком. У рухливому і змінливому видовищі з'явищ первісний чоловік вбачає таємні сили, він їх бачить і чує, він віддихає ними. Кожний порух, кожне враження напоює його божественним життям».

І на це Володимир Шаян зауважує:

«Стрічаємо і дивуємося. Це ж найвірніша характеристика світогляду персонажів Лесі Українки із «Лісової пісні»: <204>

Лукаш: А я й не знав, що в них така розмова. Я думав, дерево німе, та й годі.

Мавка: Німого в лісі в нас нема нічого… (Шаян, 663–701).

Та й сам образ Мавки, судячи з усього, сягає сивої давнини, ще часів «Рігведи». Для давніх індійців, як і для слов'ян, важливу роль у віруваннях посідав культ дерев, річок, гір тощо, відбиття чого й бачимо в «Рігведі». Особливо шанувалася в Індії ще з часів Хараппської культури, сучасниці Трипільської, священна смоква, ашваттха, як це засвідчують зображення на печатках із долини Інду. Поклоніння великим деревам одігравало помітну роль і при весільних обрядах. Рослини шануються в «Рігведі» поряд із водами, струмками, горами, скелями, небесами й землею. Один гімн у цій пам'ятці навіть присвячений цілющим рослинам.

А один із найпоетичніших гімнів «Рігведи» звернений до лісової феї (Х, 146). Вона уявляється в подобі дівчини, що ховається в лісових нетрях, нечутно ступає лісовими стежинами і тільки ледве вловимі шерехи виказують її присутність. Її звати Араньяні, тобто Лісовичка (від санскр. аранья — «ліс», «пуща»; СРС,69). Вона живе серед лісового безлюддя, не