Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

Я впав слідом за кучером, щоб не зловити шалену стрілу. Найманці швидко шикувалися в лінію, щитами в бік тих, хто стріляв. Я ж прислухався до навколишнього, намагаючись зрозуміти, скільки на нас напали. Проте нічого не відчував, хоча бачив силуети, що миготіли. Маскування чи що?! Відкотившись за фургон, активував заклик, однак не одну тварюку, а одразу дві.

- Повстаньте! - не встигли тіні вилізти, наказав: - Вбивайте всіх, хто атакує мене!

А сам, накинувши щит, кинувся убік, намагаючись зайти у фланг нападників. Саме там, позаду супротивників я відчув слабкий сплеск незнайомої магії. Поле бою не тішило, серед найманців були втрати, але вони перегрупувалися, готуючись зустріти натовп атакуючих чоловіків.

- Лазар! - покликав Шакра, тримаючи магічний щит над загоном. - Іди сюди!

Я похитав головою, дедалі більше розриваючи дистанцію між нами, однак побачив, як Флора віддала тіньовику якийсь наказ. Мить, і він виник поруч зі мною. Ще й не один, два такі самі бійці з'явилися за моєю спиною. Сироти виступили на шкірі: якби вони захотіли мене прикінчити, зробили б одразу.

- Наказуй.

- Потрібно прикінчити мага та стрільців поки не пізно! - я біг, пригинаючись до землі, забираючи вбік, прямуючи в тил супротивників.

- Маг? - дещо здивовано вимовив тіньовик, не збиваючись із темпу. І тут же додав: - Прийнято.

Увірвалися ми туди куди потрібно. Шістка лучників перебувала на невеликому пагорбі. Поруч із ними стояв чоловік у балахоні, віддаючи накази. Їх охороняли чотири повністю закутих у лати бійці, зі щитами та мечами. Навіть не прислухаючись, я відчував світлу енергію від їхньої зброї.

- Священик твій, - кинув тіньовик, зникаючи, щоб тієї ж миті з'явитися за спиною латника, встромляючи в нього кинджал. Два інші бійці виникли серед лучників, влаштовуючи різанину.

Я ж подумки нацькував тіні на інших латників, кинувся до мага. Випущена стріла темряви розбилася об щит, що спалахнув.

- Покидьок! - обличчя людини скривилося від ненависті.

Проігнорувавши лайку, продовжив скорочувати відстань між нами. Незайнятий боєць, став навперейми, приготувавшись захищати священика. Викинув руку, ніби випускаючи стрілу темряви, і латник прикрився щитом, проте удару від мене не було. Натомість я кинув ніж у мага, змушуючи того знову захищатися, тим самим збиваючи каст якогось заклинання.

Магії залишилося небагато, тож у латника полетіла стиснута темна хмара, закриваючи огляд. І одразу ще один кинджал у священника. Не можна дати йому розслабитися! Боєць щось прокричав і рубанув мечем перед собою. Хмара тут же розвіялася, але пізно - випад, клинок ковзає по краю щита і впивається в забрало шолома. Інтуїція заволала, і я замість того, щоб відштовхнути латника, потягнув його на себе, сам відхиляючись у бік. Яскраве світло вдарило по очам, і плече облило сильним болем. От тварюка, все-таки встиг атакувати! Проморгавшись, швидко озирнувся навколо: тіньовики б'ються з латниками, а ось моїх тварюк не було видно. На місце удару намагався не дивитися, ще гірше стане.

Не звертаючи уваги на опік та біль, відкинув від себе тушку бійця, від цього очах потемніло. Рухайся! Команда подумки і я кинувся до мага, намагаючись не впасти. Той звів руки до неба, щось швидко бурмочучи. Кинуті останні ножі відлетіли від сфероподібного захисту. Меч також відскочив, немов б'єш по каменю. Я відчував, як час спливає, заклинання священика нас усіх уб'є. Ну не може він щось просте так довго вимовляти!

У голову прийшла ідея, як зламати щит. Поклавши руку на енергетичну плівку, активував поглинання. Нічого не вийшло. Чорт! Судячи з речитативу мага, що прискорюється, часу в мене мало. Прикривши очі, спробував уявити, що енергетична плівка жива. Час сповільнився, спочатку була лише темрява і порожнеча. Але через кілька миттєвостей я почав відчувати пульс. Енергія, що наповнювала щит, пульсувала в такт биттю серця мага. Саме за це я і вхопився, знову активуючи навичку. Великим потоком у мене потекла мана, і, щоб не згоріти, став другою рукою кастувати стрілу пітьми, вдавлюючи її в щит. Маг збився з речитативу, проте тут же продовжив далі, почавши люто кричати невідомою мені мовою.

Тіло, здавалося, потрапило під розряд, потужний потік мани проходив крізь мої руки і серце, яке готове було вистрибнути з грудей. В очах зарябило від напруження, руки звело судорогою, ще трохи і я просто впаду, не витримуючи цієї сили.

Я встиг. Щит лопнув від тиску зі звуком битого скла. Мене відкинуло назад, та згасаючою свідомістю зачепився, як стріла, наче з пушки полетіла в священника. Блиск ще одного щита на тілі мага, але й він з тріском лопнув. Цього убивці Химери тільки й чекали, насадивши на клинки беззахисного фанатика. Це було останнє, що я помітив, перш ніж врізатися в щось тверде.

Я знову перебував у темряві. Перед очима стояли кадри того, що сталося, тому, струснувши головою, озирнувся. Якого біса, я постійно сюди потрапляю? І усвідомлюю себе? Тіні заворушилися, не прагнучи наближатися. Я знову опинився в підпросторі, прошарку між світами. Подивився на свої руки, але їх не було. Прислухався до оточення: скрізь де тільки можна проходили нитки енергії. І вони рухалися і пульсували немов величезний живий організм. А я ось був відсутній у цьому плані. Ні моїх навичок, ні ядра мани - нічого. І чому тепер тіні бояться мене, намагаючись обходити стороною?

«Дивно…»