Читати книгу - "Провалля, Євгеній Шульженко"

​Сховала ніж та поправила повʼязку на обличчі. Заскочила в кімнату та зупинилась як вкопана. Тіло напружилось, наче перетворилось на скелю. Діана тримала ліхтарик міцно, але світло почало тремтіти. Вся кімната була засипана кістками. Не потрібно бути медиком чи біологом, щоб зрозуміти, що всі ці кістки належали людям.

​Важко дихаючи та стримуючи нудоту, освітила всю кімнату. Перед очима зʼявились фотографії на стіні біля ліфта першого повершу. Відчула палаючи сльози, що потекли щоками. «Вони всі були живі, - промайнуло в голові, - раділи життю, шукали пригод, поки не зʼявився покидьок, що вирішив наче він вище за людину».

​Несподівано, почула шум у коридорі. Дихання одразу збилось, очі округлились. Заціпеніння минуло. Ледь втримала ліхтарик в руках аби не випустити на підлогу. Заплющила очі та спробувала згадати, що саме чула. Це були не двері. Нічого не впало. Не чула кроків та голосу. Єдиний хто міг пересуватись поверхом був Вʼячеслав.

​Зробила крок. Другий. Або людожер затамувався, або в неї розігралась фантазія. Тихо чортихнулась, зрозумівши, що світло ліхтарика буде видно в коридорі. «Якщо він побачив мене, немає сенсу ховатись». Зціпила зуби та витягла ніж. Тихо загарчала та кинулась до вхідних дверей квартири.

​Вискочивши в коридор, направила промінь вгору, на рівень голови. Можливо, таким чином зможе виграти декілька секунд, осліпивши. Нікого не побачивши, опустила погляд на підлогу. Ойкнула, розглядаючи двох велетенських котів. Вони сиділи та замітали довгими хвостами пил. Нахиливши морди в бік, з зацікавленістю оглядали дівчину.

​- Ви мене налякали до чортиків, - зашипіла, ховаючи ніж, - йдіть собі далі та мене не чіпайте, - вирішила не витрачати час на муркотіння та ніжність, - якщо зможете відвернути свого божевільного власника, то буду вам вдячна.

​Діана повільно обійшла котів та впевнено рушила в сторону сходів. Відчула полегшення. Тепер вона зможепояснити охоронцям, що врятують її, де саме потрібно шукати місце поховання невинних жертв провалля. Головне, щоб її друзі не опинились в тій кумнаті.

​Несподівано для себе, подумала про Макара. Стало боляче, стисло груди. Як вона могла проміняти свого хлопця на цю потвору? «Я ще довго не зможу знайомитись з новими людьми, - всміхнулась сама собі, - якщо звичайно я виберусь з цього клятого провалля».

​Згадавши про Макара та друзів, яких мала покинути на глибині в сто метрів, відчула сльози на очах. «Я роблю правильно! – запевнила себе, - я не збираюсь кидати їх з цим маніяком!». Одразу прийшла думка «А чому сама не вбʼєш цього монстра?». Сумно всміхнулась, адже розуміла, що ніколи не зможе зробити цього. «Ти наплюєш на своє життя заради цього принципу?».

​Розуміючи, що настрій зникає та впевненість тане в повітрі, Діана чкурнула вперед. Паніка не має взяти верх над думками та емоціями. Можливо, дівчина тисячі раз буде згадувати та жалкувати, але вона зробила вибір. Цей вибір розумний та зважений. Краще покликати допомогу, аніж ризикувати. Охоронці мають зброю, навички. Їх буде багато. А вона одна. Що вона може зробити проти справжнього вбивці?

​Перестрибуючи сходи, вискочила на третій поверх. Стримуючи тремтіння та ридання, поглянула вгору. На четвертому поверсі починався завал, що переходить до пʼятого. Саме там друзі зіткнулись з підземним магнітним джерелом. В будь-який момент, воно може активізуватись. Вона не мала права втратити світло, адже попереду ще так багато поверхів.

​Обережно дійшла зруйнованої плити та помітила мотузку, яка вказувала на шлях через сам завал. Вимкнула ліхтарик та чкурнула всередину. Рухи були різкими та невпевненими, тому швидко заробила багато подряпин. Вдарилась головою та практично застрягла ногою між плитами.

​Несподівано зупинилась, почувши удари. Прислухалась. Це був посуд, що бився стіни в дивовижній квартирі з перевернутою пентаграмою. Тіло пересмикнуло, відчувши мурах, що розбігались руками та ногами. «Можливо, це мені на користь» - промайнула думка, адже Вʼячеслав не запідозрить нічого поганого. А можливо він вже знає про втечу?

​Діана вилізла на пʼятий поверх. Не вмикаючи світло, рефлекторно обтрусила пил. Поправила повʼязку на обличчі. Почала хаотично згадувати те, що чекає її попереду. Одразу ойкнула, зрозумівши за розбите вікно та прірву, в яку мала вилізти.

​- Я маю видертись на шостий поверх, - тихо мовила собі, - але мотузка обірвана. Матінко рідна, як мені вибратись? – тихо захникала, опустивши руки.

​Маючи надію на те, що запасні сходи Вʼячеслав відчинив, кинулась коридором в інший кінець. Порахувавши декілька квартир, перечепившись через дві-три купи мотлоху, вирішила увімкнути ліхтарик. Зупинилась та вирівняла дихання.

​Промінь світла вдарив в стіну, від чого дівчина заплющила очі. Звикнувши до яскравого світла, огледіла все навколо. Поверх був порожнім, тихим. Лише пил, що завжди літає навколо. Зупинила погляд на дверях ліфта. Вони були відчинені.

​- Ти готуєшся до нових гостей? – хмикнула, розуміючи що людожер повернув все на місця, - газ може нашкодити моїй втечі, - ця думка повернула страх, від чого волосся стало дибки.

​За декілька секунд взяла себе в руки. Вікно на поверсі відчинене, повітря розбавляє газ. Він не зможе вплинути на неї. Рушила далі.

​Дійшовши до вікна, посвітила в порожнечу. «Як так сталось, що такий велетенський будинок провалився під землю? – спитала себе, - приховав не тільки себе, а й маніяка? Але чи став би він маніяком, якщо багатоповерхівка не провалилась?».