Читати книгу - "Провалля, Євгеній Шульженко"

Чкурнула вперед, вдаривши двері. Вони легко відчинились, відкриваючи пустий коридор. Жодної людини, жодного натяку на те, що тут хтось був. Навколо пил, цвіль та безлад. Ніяких чистих стін, ніяких фотографій біля ліфта, квартири зачинені.

- Віктор? – невпевнено крикнула, але почула глухе відлуння своїх слів, - Де ви?

Зробила невпевнений крок вперед. Одразу побачила відчинені двері квартири, в якій її тримав людожер. Знайшовши хоробрість, стисла зуби та кинулась до приміщення. Всередині купа сміття, темрява. У ніс вдарив неприємний сморід. Одразу скрутило шлунок.

Впоравшись зі спазмами, міцно притулила долоню до рота. Побачила причинені двері кімнати, в якій її тримав Вʼячеслав. Повільно та тихо рушила до неї. Відчинивши двері, освітила ліхтариком та несамовито закричала. Сльози потекли з очей. Ноги підкосило, Діана впала, не припиняючи кричати.

​В невеликій кімнаті, на підлозі, лежали її друзі. Макар, любий, коханий. Арс, мʼязистий красень, жартівник. Міра, соковита красуня, подруга. Олесь, рудий хлопчина, відмінник. Зупинила погляд на мить. Вʼячеслав, чарівний незнайомець, людожер. Всі вони були мертві.

​Дівчину одразу вирвало. Порожній шлунок стиснув різкий біль. Закашляла, витираючи слину. З неймовірними зусиллями підійнялась. Опираючись стіни, спробувала заспокоїти себе. Аж раптом почула нявкання. Обернулась та побачила двох велетенських котів. Вони сиділи та задоволено вилизували свої лапи.

​Один з котів поглянув на дівчину, нахиливши морду в бік. Промайнула блискавка в яскраво зелених очах. Кіт наче всміхнувся. Діана відчула, що подих перехопило. Перед очима виник спогад, але його кінцівку вона пригадала лише зараз.

Відчула дотик теплої руки. Всміхнулась, зрозумівши, що Вʼячеслав намагається постійно бути поряд. Або вона раніше на це не звертала уваги? «Я обрала тебе, дурний» - тепло розійшлось по тілу. Аж поки погляд не зупинився на новенькому, що сидів поряд з Макаром, торкаючись його лоба.

«Хто тримає мене?» - промайнуло в голові. Діана закричала та відскочила. Обернувшись, побачила тінь. Але це була просто тінь, а згусток темряви. Чорна пляма, що легко колихалась. Несподівано, тінь кинулась вперед.

Дівчина відчула, що хтось пазурями потягнувся до її щелепи, розкриваючи. Спробувала вирватись, закричати, махнути руками. Але сила була непохитною. Дівчина відчула, як густа темрява почала заходити в її тіло. Вона почала задихатись. Потекли сльози. Серце виривалось з грудей. В скроні вдарила пронизливий біль.

А потім, вона наче лишилась можливості рухатись. Лише бачити, відчувати, думати. Її тіло підскочило. Опустилась. Схопила Міру за ногу та потягнула до дверей. Без будь-яких зусиль відірвала подругу від підлоги та вдарила об стелю.

Повернулась та загарчала. Схопила Арсенія за шию та підняла. З неймовірною силою кинула його об стіну. Розвернулась до Вʼячеслава, схопила за голову та крутнула. Відкинула в сторону мʼяке тіло. Підняла ногу та почала бити Макара.

- Ні, це не я, - заплакала дівчина, схопившись руками за обличчя, - це не правда. Я не могла так вчинити, - останні слова промовила пошепки, - це не я.

Одразу прийшло розуміння, що вона не підіймалась на поверхню. Що вона не кликала на допомогу. Не було людожера. Не було втечі. Весь цей час вона провела в клятому проваллі.

Несподівано коти, що сиділи задоволені, підскочили та кинулись геть з квартири. Одразу, тишу порушили удари в металеві двері. Дівчина не розуміючи, що саме її потягнуло, рушила вперед. Вона плакала, розтираючи сльози. Вона не могла обернутись, аби побачити своїх мертвих друзів. Вона проклинала себе, вона проклинала спогади, проклинала провалля.

Вийшовши в коридор, почула удари у двері зі сторони сходів. Підняла ліхтарик та рушила до них. Направила промінь світла на підвал. Велетенські коти вже були там. Вони почали голосно нявкати. Аж раптом, удари у двері поновились. Діана підскочила від переляку. Відчула мурах, що побігли ногами та руками.

Повернулась тиша. Аж раптом, металеві двері заскрипівши, відчинились. Коти задоволено замуркотіли, наче побачили всередині когось знайомого. Чкурнули в підвал.

Діана стояла деякий час та не рухалась. Вона повторювала та повторювала «Це не я! Я так не могла вчинити!». В цю мить, побачила, що в підвалі щось замерехтіло. Наче вогник. Можливо свічка. Спочатку невпевнено. Світло почало збільшуватись, зростати. Побачила тіні язиків вогню, що розростався десь в глибині. Почула крики. Почула нявкання.

Дихання перехопило. Випустила ліхтарик, що миттєво розлетівся в сторони. Та темрява не накрила дівчину. Вогонь освітлював все навколо. А далі, спалах. Червоний, жовтий, помаранчевий. Зникло тіло. Зник біль. Зникли сльози.

- Провалля чекає на тебе, - почула власний голос, за яким провалилась в ніщо.

Кінець