Читати книгу - "Провалля, Євгеній Шульженко"

​- Тримай систему, - мовив Віктор, - Діана? Ти тут? – торкнувся плеча дівчини.

​- Так, так, - перелякано відповіла, - дякую!

​Важко зітхнувши, взяла систему та спробувала вдягнути. Наручники заважали, тому інспектор швидко зняв їх та заховав у внутрішню кишеню куртки.

​Не пройшло й двадцяти хвилин, як оперативна група поліції, разом з Діаною опинились на тридцятому поверсі багатоповерхівки. Оглянула все навколо. Знову спогади. Ось вони спускаються, ось її ловить Вʼячеслав, ось вони сміються та йдуть вгору до ресторану.

​Віктор не збирався розглядати красу навколо. Махнув рукою, витягнувши табельну зброю. Рушив першим. Діану тримали передостанньою. Вона розуміла, що втекти не зможе, але не протестувала. Мовчки йшла вниз. «Привіт, провалля, - промайнуло в голові, - я знову тут, з тобою». Від цих думок стало моторошно. Та вона не мала вибору. Вона хотіла врятувати друзів, тому мусила йти разом з оперативною групою.

​Двадцять поверхів пройшли спокійно, без пригод. В коридори не заглядали, квартири не роздивлялись. Ліхтариками освітлювали дорогу, впевнено просуваючись вглиб. Зупинившись біля ескалатора торгівельного центру, Віктор покликав Діану.

​- Розповідай, - коротко кинув, направивши зброю в сторону сходів.

​- Потрібно йти обережно, - дівчина вказала на стелю, - тут домівка кажанів. Далі сходи до парку. Три рівні. З іншої сторони є ліфт та ворота, що перекривають дорогу до нижніх поверхів, - помовчала, збираючись з силами, - трохи далі, на третьому поверсі торгівельного центру, - показала рукою в сторону магазинів, - я штовхнула Славу вниз. Він впав, але не помер.

​Віктор махнув рукою групі та освітив стелю. Декілька кажанів повільно розправили та склали крила. Інспектор розкрив долоню та стиснув в кулак. «Мовчати?» - запитала в думках.

​Швидко зійшли по ескалатору, не проронивши жодного звуку. Підійшли до краю, направили промені на парк торгівельного центру. Земля, мох, мертві дерева та зруйновані фонтани. Ні Вʼячеслава, ні котів не побачили.

​Спустились вниз, рушили через парк. Зупинились біля воріт, оглянувши замок. Віктор відійшов, відсторонивши Діану в сторону. Один з чоловіків зняв рюкзак та витяг болгарку. Увімкнув, порушивши тишу, що панувала навколо. Вирізав замок, розкидуючи іскри в сторони. Вимкнув інструмент та вдарив ногою. Ворота роз’їхались в сторони.

​Оперативна група рушила далі. Діана заздалегіть попередила про газ, від якого починались галюцинації. Вдягнули респіратори, один з яких видали дівчині. Пройшли восьмий та сьомий поверхи. На шостому рівні, Віктор підійшов до вікна та визирнув в порожнечу. Лізти в прірву він не збирався. Дав коротку команду відкрити двері на сходи.

​- На третьому поверсі дивний коридор з пурпурними водоростями, - нагадала про свої пригоди, - саме там я втратила свідомість.

​Віктор махнув головою та запевнив, що головна ціль – це перший поверх. Розділив оперативну групу на дві підгрупи. На пʼятому поверсі розійшлись в різні кінці коридору. Діана лишилась з чоловіком та жінкою, що завжди йшла за Діаною. Наказав мовчати та рушив вниз.

​Зупинившись на третьому поверсі, відчинили двері. У світлі ліхтаря все виглядало доволі гармонічно. Огидні водорості росли всюди. На підлозі, стелі, стінах. Інспектор вимкнув ліхтарик та дістав хімічну паличку. Зламав її, звільнивши тімʼяне світло. Рослини одразу відізвались пурпуровим світлом. Присвиснув та розвернувся на сходи.

​- На першому поверсі ми зайдемо самі, - прошепотів Віктор Діані, - ти лишаєшся за дверима. Вийдеш лише тоді, коли я тебе покличу. Зрозуміла?

​Дівчина перелякано махнула головою. Вона не могла дочекатись, коли схоплять людожера та звільнять друзів. На початку спуску їй було моторошно, але зараз вона відчулавпевненість. Легка посмішка торкнулась її обличчя. «Провалля, ти програло, - радісні думки розпустились наче квіти, - а ти, потворо, будеш заарештований!»

​Дійшовши першого поверху, Віктор видав ліхтарик, увімкнув та посвітив на підлогу. Приставив палець до вуст, вказуючи, що треба мовчати. Розвернувся, махнув головою жінці та несподівано вдарив ногою двері. На мить, Діана побачила темний коридор. Без світла, брудний та занедбаний. Нахмурилась, але лишилась на місці. Двері швидко встали на місце.

​«Слава встиг швидко все зібрати? - промайнуло в голові, - вирішив втекти від правосуддя? - хмикнула, освітлюючи ліхтариком все навколо себе, - не вийде, друже». Побачила декілька сходів вниз. В кінці невеликі двері не вище метра висотою. «Це певно той самий підвал, про який казав Арс». Одразу волосся стало дибки, а холодок пройшов спиною.

​Згадала, як Арс глузував з неї про підвал. Навряд там пекло. Це просто стара багатоповерхівка, що провалилась в карстовий провал.

​Несподівано, Діана підскочила на місці, направивши промінь світла на двері поверху. Вона затремтіли наче в них били, але не відчинялись. Дзвінка тиша вдарила у вуха, але майже одразу ця гармонія розірвалась криками. Це були знайомі моторошні крики. Одразу почула свій власний переляканий стогін.

Це кричали люди. Багато людей. Дорослих, малих. Крик був благаючий, нестерпний. Він наростав й наростав. Його тон змінювався, ставав більш болючим. Наче людей катували повільно, але впевнено. З задоволенням, з фантазією.

Знову тиша. Діана глибоко дихала, намагаючись зрозуміти, що має зараз зробити. Якщо це кричали люди з оперативної групи, то що саме там відбулось? Посвітила вгору. «Бігти знову на дах? - промайнуло в голові, - я не можу знову кинути друзів. Я і так відчуваю себе зрадницею».