Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Відносини між трипільцями та носіями культури лійчастого посуду мали, очевидно, здебільшого мирний характер, принаймні поважали територіальну цілісність одне одного. Дослідниками відмічається існування нейтральної території завширшки 40—50 км між районами поширення цих двох культур, де лише зрідка з’являлися короткочасні поселення[150].

Щодо ролі носіїв культури кулястих амфор у процесі зникнення трипільців і представників лійчастого посуду існують різні думки. Деякі дослідники (Я. Ковальчик, Ю. М. Захарук) вважають, що вони знищили поселення останніх. Інші (3. Кшак, М. А. Пелещишин) розглядають їхні стосунки як мирні. На їхню думку, носії культури кулястих амфор просувалися невеликими групами у пошуках вільних земель. Незаперечних свідчень збройних контактів між прийшлим і місцевим населенням немає.

Тоді, коли населення бринзенсько-жванецької групи частково переселилося у Верхнє Подністров’я, Східну Волинь і Буго-Дніпровське межиріччя, деякі представники вихватинської групи лишаються у Середньому Подністров’ї, а інші мігрують у Північно-Західне Причорномор’я, де стикаються і, очевидно, змішуються із степовими племенами — носіями середньостогівської та нижньомихайлівської культур[151], що призвело до втрати деяких трипільських традицій, зокрема зростання ролі скотарства, відмови від наземних глинобитних жител, сприйняття курганного обряду поховання тощо. Це населення відоме за пам’ятками усатівського типу. Крім того, його культура зазнала впливу південних сусідів — носіїв культури Чорнавода. Вважається, що відносини між цими двома групами населення були мирними і супроводжувалися взаємним культурним збагаченням.

Таким чином, на завершальному етапі розвитку трипільської культури лишилися окремі групи племен, відомі на Східній Волині за пам’ятками типу Городська, на Західній Волині — типу Листвина, у Середньому Подністров’ї — типу Капшерівців, у Пруто-Дністровському межиріччі — типу Гординешт, у Північному Причорномор’ї — типу Усатова.

Якщо попереднім етапам розвитку трипільської спільності був притаманний підйом, коли, освоюючи нові території і контактуючи з іншоетнічним населенням, навіть приймаючи його представників у своє середовище, трипільці не втрачали своїх традицій в господарчій діяльності, матеріальній культурі, ідеології, то пізніше, з появою на периферії трипільського ареалу сусідів, що не поступалися їм у силі (середньостогівці, нижньомихайлівці в степу, носії культури типу Пивихи у Подніпров’ї, культури лійчастого посуду на Західній Волині), трипільці почали інтенсивно змішуватися з іншоетнічним населенням, втрачаючи разом з чистотою власного етносу і культурні традиції, що відобразилось у житлобудуванні, керамічному виробництві, ідеології тощо. На заключному етапі трипільська культура настільки змінилася, що її периферійні варіанти деякі дослідники навіть схильні вважати окремими культурами.

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі відчутних слідів у наступних культурах епохи ранньої бронзи практично не лишилося. Зникнення з історичної арени усатівського населення пов’язують з масовою інфільтрацією племен — носіїв ямної культури в Північно-Західне Причорномор’я і асиміляцією ними трипільців. Деякі ж групи усатівців пониззя Пруту та Дунаю влилися до складу нових етнічних утворень бронзового віку на теренах Молдови та Мунтенії[152]. Що стосується інших груп, то їхнє зникнення відбувається з приходом носіїв культури кулястих амфор, які повністю перекривають територію, зайняту тоді трипільцями. Очевидно, останні розчинилися серед прибульців, остаточно втративши первинний вигляд культури. Однак не виключено, що нащадки їх увійшли до складу представників культур ранньої бронзи, зокрема культури підкарпатської шнурової кераміки[153].

Поселення трипільської культури завжди розташовуються по берегах великих і малих річок, струмків. Вже починаючи з раннього етапу, обираються місця, захищені природними перешкодами. Це переважно миси надзаплавних терас, обмежені з кількох боків ярами, а також поселення на підвищеннях серед заплави (Бернашівка, Нові Русешти, Жури, Незвисько II та ін.) та на островах (Солгутів острів на Південному Бузі, Шкарівка на Росі). Поселення, розташовані на мисах, інколи з налольної сторони укріплялися ровами. Останні, відомі вже на ранньому етапі (Траян Дялул Вієй), потім розповсюджуються на середньому (Тирпешти, Поливанів Яр III, Кукутені-Чатецуя, Хабешешти І, Трушешти І, Кукутені-Димбул Морій, Траян-Дялул Финтинилор III) та на пізньому етапах (Жванець-Щовб, Костешти IV, Маяки, Козаровичі, Гординешти II, Городиштя). Ширина ровів у верхній частині коливається від 2,5 до 7 м, а в глибину — від 1,5 до 4 м. Слід гадати, що рови супроводжувалися валами, які здебільшого не збереглися. Лише на поселенні Костешти IV та Жванець-Щовб виявлено їхні залишки. В Костештах IV зберігся вал висотою 1,6 м при ширині 6 м[154]. Цікаву оборонну споруду виявлено в с. Козаровичі на Київщині. Тут за браком мисовидних ділянок поселення розташовувалося вздовж краю тераси, а найбільш підвищені ділянка була захищена кільцевим ровом, що оточував площу діаметром 60 м. З двох боків рів мав два проходи, причому той, що виходив на напільну сторону, додатково був укріплений другим дугоподібним ровом.

Переважна більшість поселень одношарові, але є й багатошарові (Поливанів Яр, Мерешівка, Ізвоаре, Фрумушика, Кукутені-Четецуя, Тирпешти, Пезвисько, Більче Злоте-Сад, Більче Злоте-Вертеба, Солончени II, Шипенці). Існування багатошарових поселень дає можливість уточнити послідовність різних археологічних комплексів, усвідомити тенденцію розвитку матеріальної культури, а на цій підставі виявити хронологічну послідовність поселень відносно одне одного.

На більшості поселень, якщо вони не мали хороших природних укріплень, житла розташовувалися у вигляді кола чи овала (залежно від рельєфу місцевості чи форми мисоподібної ділянки) паралельно одне одному, утворюючи замкнений контур. Таке планування характерне для найраніших поселень, зокрема для Бернашівки. Тут 6 жител розташовувалися по колу і одне (найбільше) в центрі. Згодом таке планування широко розповсюдилося. Часто забудова велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкненого контуру житла, мабуть, з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну — лінію захисту. Таких ліній могло бути кілька, залежно від кількості концентричних кіл забудови. Там, де поселення мали хороші природні укріплення (високі миси із стрімкими неприступними схилами, острови), забудова могла вестись безсистемно або гніздами (Шкарівка)[155]. Кожне поселення, забудоване у вигляді замкненого контуру, передбачає існування незабудованої центральної площі, яка могла використовуватися як загін для худоби.

Рис. 61. Поселення Коломийщина І на Київщині. Реконструкція Т. С. Пассек.

Рис. 62. Поселення Олександрівка на Одещині. Реконструкція Н. Б. Бурдо.

Рис. 63. План поселення-гіганта трипільської культури поблизу с. Тальянки на Черкащині ( 1 — житла, 2 — місця розкопів, 3 — кургани, 4 — забудова й городи села).

Площа поселень на більшості території, зайнятої племенами трипільської культури за всіх періодів її існування, коливається від 1—3 до