Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Хвилин десять мчали щодуху, як навіжені. Травам це не подобалося, і вони неохоче розступалися перед кіньми, били їх по мордах і грудях, а особливо діставалося колінам вершників. Зате знавіснілий гавкіт, що лунав час від часу, помітно відстав і змістився в бік, більше не відсікаючи нам шлях до свободи.

— Вдалося! Проскочили! — повернув Василь до мене усміхнене обличчя. — Ще трохи, і вони відстануть. Я ж казав: пси не вовк. Довгих гонів не люблять. І якщо не впевнені, що здобич не втече, гнатися не стануть...

Краще б він цього не робив. Не спить закон підлості і навіть не дрімає. В ту мить, як козак відволікся, кінь під ним спіткнувся, жалібно скрикнув і перекинувся через голову.

Все сталося так швидко і раптово, що я навіть зупинитися не встиг, проскочив. І тільки метрів через двадцять зміг осадити свого коня і повернутися назад. Спішився і підбіг до них. Кінь Василя хрипів і намагався піднятися. Але кожен раз без сил валився на землю. А Полупуд лежав долілиць трохи осторонь і не подавав ознак життя. Не знаю, чи зміг би Василь щось зробити чи ні, якщо не відволікся, на це питання відповіді вже не буде. Життя не знає умовного способу дії. Чого вже тепер...

— Твою ж дивізію!..

Я кулею злетів на землю, упав на коліна поруч з козаком і обережно перевернув його набік. На лекціях з надання першої медичної допомоги, нас вчили, що непритомну людину, яка потрапила в аварію не можна рухати. Можна викликати різноманітне ускладнення. Аж до летального кінця. Мало які у потерпілого можуть бути внутрішні травми. Особливо — якщо пошкоджений хребет. Тому найкраще, не втрачаючи часу, викликати «швидку».

Я із задоволенням діяв би за тими рекомендаціям. Ось тільки сильно сумніваюся: що поблизу... в радіусі десятків кілометрів, є… ні, не «швидка», а взагалі хоч один лікар. Зате здичавілі пси поруч і свого шансу наздогнати нас не упустять... Ось тільки навряд чи ми їх появі зрадіємо...

Ну, все! Годі мудрувати!

Це я сам собі сказав. Доведено, що звуки голосу, навіть власного, заспокоюють і мобілізують. Начебто, людина усвідомлює, що це не сон і швидше виходить зі ступору.

— Так, що у нас тут? Угу... Лице в подряпинах, ніс розквашений, чоло в саднах... але — дихає чисто. Криваві бульбашки не пускає. Хрипів не чути. І, начебто, нічого не зламано. В усякому разі, не помітно. Руки-ноги цілі і не мають неприродної геометрії.

Василь неголосно застогнав.

— Зараз, друже... постривай трохи.

Метнувся за флягою. Попутно кинув погляд на коня Полупуда. А ось тут все погано. Я не ветеринар, але відкритий перелом така штука, що для оцінки спеціальної кваліфікації не потребує.

Присів поруч з Василем і хлюпнув козакові в обличчя водою. Акуратно. Мені треба тільки щоб отямився, а не схопився. Внутрішні пошкодження штука підла. Не відразу відчуєш.

— Уммм... — простогнав Полупуд, відкриваючи очі. Лопатоподібною долонею мазнув по обличчю, розтираючи кров і воду, подивився на неї здивовано, потім на мене. — Цікаво... І хто ж це мені так славно зацідив, Петре? Ти чи що?

— Земля-матінка постаралася... На, сьорбни водиці.

Я сунув шийку фляги в губи запорожця. Козак зробив пару ковтків і не скривився. Це добре, значить, утроба не відбита.

Закректав, підводячись. Хоч насилу, а все ж сів. Потрусив головою і пробурмотів:

— Гуде, як з перепою.

Погляд його натрапив на покаліченого коня. Секунду чи дві козак збирався з думками, а після брутально вилаявся. Або на чужій мові. В кожному разі я не все слова зрозумів... Зате Полупудові допомогло. Колишню неміч, як рукою зняло. Миттю опинився на ногах і заквапився до коня. Правда, помітно накульгуючи на праву ногу. Вердикт не забарився. Полупудові теж вистачило одного погляду.

— Усе... відбігався...

Василь, звичайно ж, говорив про коня, але при цьому кривився і намагався тримати вагу на одній нозі. Праву ощаджав.

— І що тепер нам робити?

Напевно, можна було і розумніше запитання придумати, але вся кмітливість кудись поділася через відчуття неправильності подій...

Чому Полупуд? Це піді мною повинен був упасти кінь! Я — а не він — просто зобов'язаний був вилетіти з сідла і вивихнути ногу, або ще щось зламати. Я! Молодик, новачок, недотепа, тюхтій недолугий... а не професійний воїн, що все свідоме життя провів у степу, який убив ворогів більше, ніж я цих самих... Та неважливо, чого. З чим не порівнюй, хоч з мухами — рахунок все одно буде не на мою користь.

— Як тобі сказати, Петре, ​​щоб не сильно засмучувати? — Василь відчепив від сідла власну флягу і зробив ще пару ковтків. — Були ми з тобою в задниці. Тепер запхалися трохи глибше. На одному коні від псів не втекти. Ще й сутеніти не почне, як наздоженуть кобиздохи. Ну, а навіть як спізнився трохи — легше не стане. Особливо, якщо зустрінемо їх ось так — на рівному місці. Тому, хочемо ми того чи ні, а доведеться повертати до байраку. Там, хоч малий шанс, а буде. Тут — жодного.

Василь озирнувся навколо і спантеличено почухав потилицю.

— Ні, ну ти глянь... На рівному місці... Ніде ні горбочка, а одна нірка на десятину, і та мені під ноги. Як підштовхнув хто... або навмисне пастку вирив.