Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Добре, що не собаки...

Запорожець не відразу зрозумів, що я мав на увазі, а як дійшло — багатозначно хмикнув:

— Не став би битися об заклад... Але якщо це так, то Господь полюбив псів більше ніж людей... І, треба визнати, я його розумію.

Всевишній слова Полупуда залишив без коментарів, зате відгукнулися собаки. Якось зрозумівши, що здобичі не вдалося втекти, вони знову кинулися в погоню. І гавкіт наближався досить швидко.

Запорожець відстебнув попруги і зняв сідло. Те ж саме зробив і з вуздечкою. Сакви злетіли ще раніше, при падінні. Втім, тепер там нічого крім мішечка з сухарями та шматка пров'яленого м'яса, все одно не було. Василь вирішив, що ми влітку з голоду точно не помремо, а жінкам зайвий шматок не завадить... Краще б мушкет і сагайдак злетіли... Може, вціліли б. Побувавши під конем — і лук, і стріли годилися тільки на розпалювання. У самопала... напевно, теж щось зламалося, оскільки козак навіть піднімати його не став. Тільки плюнув, зітхнув і потягнув вціліле майно до мого коня. Ще помітніше припадаючи на ногу.

— Приріж його...

— Що? — здалося, що не дочув.

— Коня, кажу, приріж ...

Ні, я розумів, запорожець прав. Залишити коня на розтерзання не можна. Але вбити живу істоту власноручно. Коли він так жалібно дивиться. Чекає від людини допомоги.

— Я не зможу... я не вмію.

— Тьху, ти... — запорожець плюнув під ноги і пошкандибав назад. — Весь час забуваю, з ким зв’язався. Стрибай, в сідло... Я поруч побіжу, тримаючись за стремено. Втомлюся — поміняємося.

Говорячи все це, він дістав захалявними ніж і легко, як погладив, черкнув лезом по шиї. Кров ударила потужним струменем. Кінь жалібно заіржав, сіпнувся декілька разів і затих... Тільки оком на людей косив. А я вперше бачив, як вони плачуть.

— Вибач... Краще так, ніж дати тебе живцем зжерти... А ти чого чекаєш? — визвірився на мене. — Чому ще не в сідлі?!

Команду віддану таким тоном виконують миттєво. Василь тут же ляснув коня по крупу. Але той невдоволено фиркнув і з місця не зрушив. Запах свіжої крові тривожив його. Кінь поглядав на вмираючого товариша, нервово пританцьовував і стриг вухами.

— Пішов, пішов... — я згадав хто вершник і стис боки колінами. На цей раз кінь пручатися не став... Зате я, коли глянув на Василя, то негайно натягнув повід. — Тпру...

Козак був біліше крейди і весь мокрий, немов з відра облили.

От ідіот! Бачив же, що запорожець накульгує. Не кажучи ні слова, спішився, сунув повід Василеві. І тільки потім додав, ніби ненароком:

— Не гнівайся... Засидівся я. Аж зад болить... Дозволь трохи ноги розім'яти?

Звичайно ж, Василь зрозумів мою недолугу хитрість, але перечити не став. Сам би козак ні за що в слабкості не признався, а так — чому не дати молодикові пробігтися?

— Добре... Дихай рівно... Відштовхуйся сильно. Держи частину ваги на руці. Але не дозволяй коневі тягнути тебе — і не помітиш, як носом запореш. Відчуєш, що збився з ноги — подай знак. Перейду з клусу на крок... Ну, з Богом. Може не пасинки ми в Бога і все-таки розминемося з кістлявою? І теє... Дякую, Петре...