Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Стара з косою, напевно, через похилий вік, не дуже квапилася. Так що до байраку ми дісталися без додаткових проблем. Зупинку і то лиш одну зробили, — я на інший бік перейшов. Змінив опорну руку.

Спершу було не дуже зручно, ніколи раніше так швидко не бігав, і все здавалося, що кінь ось-ось на ногу копитом наступить. А як приноровився, то навіть сподобалося. Трава б нижча і не така густа — взагалі краса. Одного разу в аквапарку батьки дозволили на дельфіні покататися. Схожі відчуття... Не з земним тяжінням, тобто, не з власною вагою борешся, а лиш опір середовища долаєш. Вода тільки так по обличчі не хляскала. Довелося сунути носа в пропотілий рукав, а це не так приємно, як дихати на повні груди, ширяючи на носі «Титаніка». Хоча, в кінцевому результаті, безпечніше... Оскільки, на відміну від пароплава, ми з Полупудом до місця призначення таки прибули.

Правда, пришвартуватися вдалося не відразу.

Колючі кущі терну, шипшини та глоду встали перед нами глухою, непролазною стіною. Куди там кам'яним. Ті ми б за дві секунди перемахнули, а тут довелося пускати коня по периметру, в надії, що десь виявиться прохід. Або зарості будуть не такими густими. В крайньому випадку — проріджені рослинами менш войовничими. Наприклад, калиною, черемхою, ліщиною. Крізь які можна продертися, не залишаючи на гілках клапті одягу та шкіри.

Логічно було розділитися і піти в різні боки, але відчуваючи загривком сопіння зграї здичавілих псів, розум поступився інтуїції і — рушили направо. Може, вірячи передчуттю, а може — тому що в тій стороні росло більше дубів. Я не ботанік, але точно знаю: де вони — там підлісок рідший. А то і зовсім відсутній. Дуже вже дуб до вологи жадібний. І тінь відкидає таку густу, що сонця не видно.

Так воно і виявилося... Кущі спершу порідшали... Якби не кінь, вже і протиснутися можна. А ще через півсотні кроків і перша прогалина знайшлася. А нам більше і не треба, другу навіть шукати не стали. Тим паче, берег у цьому місці виявився не так щоб пологий, але можна спробувати спуститися на дно повагом. Не використовуючи п'яту точку опори...

Кінь наш, правда, з цим не погодився — пройшов всього пару кроків, присів на задні ноги і з'їхав на крупі. Ну, йому можна. Тварина… А мене навіщо за собою тягти? Худоба...

— Так відпусти ти повід, Петре... — крикнув зверху Василь. — Чого ти вчепився? Куди кінь з яру подінеться?

 Воно, звісно, так. Але кінь у нас останній. Так що поки не стриножили, краще потримаю. Спокійніше. Та й припас весь на нього нав’ючений...

Приблизно ці резони я і озвучив, поки Полупуд злазив. Пошкоджена нога козакові сильно дошкуляла. Так що він зосередився на спуску і перечити не став. А коли опинився внизу, відразу став крутити головою, сопіти, гмикати і чухати потилицю.

— Дивне місце. Ніколи про нього не чув. А не перший раз у цих місцях. І з промисловою ватагою… і в позаминулому році з сотнею Чуба недалечко проходили.

— Чим дивне? — особисто я нічого такого не спостерігав. Байрак, як байрак. Круті береги, щільно обшиті різномастим чагарником. Глибиною, з триповерховий будинок. Внизу, більш-менш рівний майданчик. Точно площу не скажу — кущі і внизу ростуть, але в ширину не менше двадцяти кроків. У довжину — як стадіон. У загальному і цілому — шикарний амфітеатр. Вирубай зелені насадження, розставляй лави, виводь гладіаторів і випускай звірів...

Ой! А от про це я даремно подумав.

— Е, ні, Петрусю... В байраках все більше козацький ялівець та чагарники різні. З дерев — дика вишня, груша, сосна. Ну, там граб іноді попадеться. Вільха — якщо земля мокріша. Але щоб ось так — ціла діброва, а козаки про неї ні слухом, ні духом? Бути такого не може.

Діброва — це занадто голосно сказано. Всього п'ять дубів. І тільки в нашому кінці овалу. Правда, досить могутніх. Стовбури метра півтора в попереку, не менше. Я б не обхопив.

— Ну, пояснення завжди знайдеться. Наприклад, про байрак цей тільки ти не знаєш... Як про той водопій, де башибузуки нам обід зіпсували. І потім, що такого особливого в дубі?

— Дуб, брате — це не просто дерево. Тут все разом: вода, їжа, паливо і дах, — не надто зрозуміло, але досить емоційно пояснив Василь, пропускаючи мимо сентенцію про ступінь інформованості. — Пізніше поговоримо, якщо живі залишимося... А тепер дивись сюди... Тут робимо завал з чагарника. У зріст і якнайширше, щоб не перестрибнули і не підповзли. Сама паршива для оборони ділянка... Просторо. Можуть масою задавити. І побільше сухого хмизу під низ. Він і колючий, і запалити легше буде. Тут, — Василь вказав черговий напрямок, — завал зробимо нижчий. Нехай перескакують. Удвох не проштовхнуться, а по одному — дамо раду. А ось тут багаття треба розкласти... і ще одне — там, подалі. Буде спини прикривати. Пси хоч і не бояться вогню, але в полум'я не полізуть. Коня тут прив'яжи. Все зрозумів?

— А чого не зрозуміти? — пробурмотів я, нахиляючись — чобіт поправити. — Рубай, тягни, підтягуй. Потім пали вогонь і рубай тих псів, що перелізуть...

— Ну, що ти будеш робити? Приперлися на чуже подвір'я... Ні доброго здоров'я господареві не побажали, ні дозволу не запитали. А відразу беруться все нищити та палити...

Василь уже повернувся спиною і з таким завзяттям кинувся рубати кущі, що тільки тріск стояв. Я і не став перепитувати: з чого на козака буркотливість напала? Нічого ж особливого не сказав. Лише повторив наказ. Дивно... Втім, коли у людини щось болить, важко очікувати добродушного настрою. Не дарма мисливці вважають, що немає гірше, ніж нарватися на ведмедя з хворим зубом...

Сухий хмиз для розпалювання зібрався швидко. Під дубами знайшлося достатньо опалих гілок. А от з чагарником довелося повозитися. Бачив у якомусь ролику, як козаки хвацько рубали на всьому скаку лозу. Вжик — і зніс під корінь. Гарно... А мені так не вдавалося. Може, тому що в телевізорі, лозину рубали шашками, а не шаблею? Може, вербові гілки м’якші, за тернові кущі? Ну, або руки в них не такі криві?..