Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Дивлячись, як швидко зростає купа гілок за спиною Полупуда, вибрав третю причину.

— Давай, я краще барикади робити буду... — запропонував добровільно, реально оцінюючи ситуацію. — Тобі рубати зручніше, а мені — ходити.

— Що зробиш? — озирнувся Василь.

— Завал... — пояснив я, знову запізніло зарікаючись використовувати слова іншомовного походження. Тільки хто б мені вчасно нагадував, які з тих, що у мене в голові товчуться, чужоземні, а які рідні та легітимні. — Барикада — це на латині. Або по-французьки...

На щастя, Полупуда такі тонкощі не цікавили. Суть зрозумів, решта — байдуже, не на часі.

Постояв хвилинку, прислухаючись, але пси поки голос не подавали. Як ми в чагарник пірнули, так разом і притихли. Сподіватися, що слід втратили, нерозумно. Швидше — досягли цілі і замовкли. Чекали відсталих. Це у вовчій зграї всі однакові, а серед собак різних порід намішано.

— Добре... Складай. Шар тонких, вершечками від нас. Потім — шар поперек. З товстіших прутів. І так далі. Зрозумів?

—  Штука не хитра... Впораюся.

Тут мій погляд зачепився за одну з нижніх гілок на найближчому дубі. Дуже вже зручно вона вбік відходила. Товста, міцна... Приблизно на рівні стелі звичайної квартири. Трохи вище двох з половиною метрів. Дотягнутися кінчиками пальців можна, а зачепитися, важкувато. Навіть, якщо підстрибувати. Але якщо іншого виходу не буде? Коли, хочемо ми того чи ні, а будемо змушені шукати порятунок на дереві. Тоді кожна мить...

— Чуєш, Василю! Як вважаєш, чи не варто на цьому дубі зарубку зробити? Щоб залазити зручніше було?

— А ось тут хрін тобі замість редьки!

Полупуд стояв впівоберта до мене, і хоч, начебто не зробив жодного руху, важкий жолудь боляче тріснув мене в чоло.

— На носі собі зарубку зроби, бовдур дубовий! Щоб усі бачили!

— Ей, ти чого? — не стільки обурився, скільки здивувався я. — Нічого ж не зробив, тільки запитав.

— Що я «чого»? — озирнувся Василь.

— Жолудями кидаєшся...

— Я?

Запорожець випростався і глянув на мене з-під приставленої до очей долоні.

— Знущаєшся? — увірвався у мене терпець. Той, кого я мав за приятеля, сміявся мені в очі, без будь якої причини. — Я запропонував зарубку на стовбурі зробити, сходинку, значить. А ти вилаяв мене... І жолудем в чоло засвітив... Скажеш ні? — я продемонстрував місце контакту голови з плодом дуба, що вже й набрякати почало.

— Он як... — Полупуд повільно, оберігаючи ногу, сів на землю. — Гм... А повіриш, якщо скажу, що нічого такого не робив.

— А хто ж тоді?! — зопалу вигукнув я. — Крім нас двох тут нікого більше немає!

— Тобі краще знати... — повагом відповів козак. — Хто у нас з водяником дружбу водить і нежить бачити може?

— Знав би сват, з ким справу мав, то і розмовляти не став би...

Голос прозвучав ближче. І доносився, нібито, зверху. Я підвів голову, але навіть горобця на дереві не розгледів. Взагалі нікого.

— Тільки й вміють, що палити і рубати...

— Він і зараз щось говорить? — поцікавився запорожець. Прочитавши, мабуть, це на моєму обличчі.

Довелося переказати.

— Вітаю... — гмикнув Василь. — Тепер ти ще й з лісовиком познайомитися нагоду маєш.

— Сам ти дідько лісовий! — негайно прокоментував його висловлювання невидимка. — До сивого волосся дожив, а степового байрачника від лісовика відрізнити не можеш.

Я із задоволенням довів цю інформацію до Полупуда. Той крякнув, але не образився.

— Вибач, господарю. Не впізнав. Не доводилося раніше. Про домовиків, водяників, польових знаю. Про лісовиків — теж чув. А зі степовим байрачником поки не зустрічався. Але ти і сам винен у нашій неввічливості. Чому не покажешся? Зовсім інша розмова би вийшла. Честь по честі... Ми ж не бусурмани, розуміння маємо. Тим паче, що не своєю волею зі шляху звернули. Женуться за нами...

— Женуться... — не поспішав змінити гнів на милість байрачник. — Можна подумати, ви перші чи останні, з ким це трапилося. Знаєш, скільки тут таких утікачів до вас було? І поодинці, і цілими ватагами.

— І що з ними сталося? — зацікавився запорожець. А може, просто розмову підтримував. Розраховуючи якось повернути ситуацію нам на користь.

Взявши на себе роль перекладача, я дав Полупудові переговори вести.

— З ким?

— Та хоч з останніми?

— З останніми?.. — задумався невидимка. — Так померли вже всі, напевно.

— Як померли? Від чого? — стрепенувся Василь.

— А мені звідки знати? Як не від чого іншого, то від старості точно... Шмаркачів серед них, як оцей, що до вогню беручкий, не бачив. Статечні козаки. Бувалі воїни... То ж донині, навряд чи хто дожив. Точно кажу... Інакше б хоч один, а за майном повернувся. За стільки років... Я вже й не чекаю.

— А все ж, коли це було? — вліз я в розмову. По-перше, — шкода було втрачати нагоду дізнатися хоча б рік. А по-друге, — заговорити, відволікти, поки дух не зауважив, про що ненароком обмовився.

— Кажу ж, недавно... Літ п'ятдесят тому.

— А в році якому?

— Що? — гмикнув той. — Ото насмішив… Робити мені більше нічого, тільки роки рахувати. Кому треба той знає. А хто не знає — тому і без потреби.

— Розумний підхід! — Василь продемонстрував мені кулак. Схоже, тепер і він почув байрачника. Оскільки останні репліки я не дублював. — Скажи, господарю. А не допоміг би ти і нам заховатися? Віриш, у самого серце кров'ю обливається — таку красу нищити.

Божевільне переплетення колючих кущів, в моєму розумінні, мало тягнуло на визначну пам'ятку навіть для Дикого Поля, але тут наші погляди з байрачником не збігалися. А ось запорожець, схоже, зумів намацати потрібний підхід.

— Правда?

— Щоб мені вдень не спати, а вночі не обідати! — ревно поклявся Полупуд. — Щоб мої кобили ніколи трійнею не ощенилася, а кури доїтися перестали! Щоб зі свиней ні пера, ні пуху, а гуси...