Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чесно кажучи, я відчув себе трохи розчарованим. Втікаємо, як від чуми, а вся небезпека — кілька шавок, що і в мій час, стараннями Грінпісу та інших недоумкуватих захисників тварин, по смітниках нишпорять. Ганяючи щурів і таких же бездомних кішок...
— Звичайні пси?.. Всього лиш?
Василь відповісти не встиг. Гавкіт долинув знову. Тільки тепер не правіше, як раніше, а позаду. І гавкали вже інші собаки!.. Співати я не вмію, як дядько Ігор каже: «Нюту не тримаю», — але слух майже музикальний. Так що помилитися не міг. Або там ще одна зграя, або пси розділилися і беруть нас у кільце. Як загоничі дичину.
— От і відповідь... Тпру... — Василь притримав коня, що самовільно норовив перейти в галоп. — Як би мене запитали, волів би мати справу з вовками.
До розведення пітбулів та інших стафів собаківники ще не додумалися, а решта порід у мене страху чомусь не викликали. Через відсутність відповідного досвіду, швидше за все. Були ж у персів бойові мастифи, та й у вівчарок доволі похмурих сторінок у біографії. А ще легендарні меделяни* (*вимерла російська порода великих псів-ведмежатників), настільки ненависні червоним комісарам, що за часів Громадянської були поголовно винищені караючої рукою пролетаріату. Та все ж... При слові «вовк» в уяві виникає виблискуюча іклами люта паща, а «пес» — асоціюється з виляючим хвостом. Максимум — намордник і нашийник.
— Але чому?
— Бо вони людей не бояться.
— А вовки, значить, бояться? — вперся я.
— Будь-який звір боїться людини. Навіть найсильніший і лютий, — кивнув Полупуд. — І ніколи не нападе без крайньої потреби... Ми для них істоти загадкові. Непередбачувані. В одних і тих же ситуаціях можемо і тікати, і атакувати.
— А для собак, ми прості і зрозумілі? Так по-твоєму виходить?
— Гірше, Петре, набагато гірше... — Полупуд зупинив коня і видерся на сідло з ногами. Схоже, байрак, як притулок, його більше не влаштовував. — З простою звіриною у людей звичайна війна. Яка чергується перемогами і поразками. Чия сила — той і зверху. Без образ... Інша справа здичавілі пси. Тут, братику, інше. Тут — кровна помста. Покинуті напризволяще пси вважають людей зрадниками... А помста, вона завжди безжалісна. А ще — на відміну від хижаків, пси не бояться вогню. Тому і женуть нас у байрак.
— Женуть?
Замість Василя відповів гавкіт ще правіше. Нас дійсно брали в півкільце, завертаючи на північний схід. Саме туди, де над степом уже досить чітко проступали верхівки дерев, що більше нагадували розлогі кущі.
— Пси, Петре, на відміну від вовків, швидко і довго бігти не можуть. А загнати здобич у пастку — якраз те, що перейняли в людей.
— Значить, це не можна робити в жодному випадку.
— Вірно міркуєш... Тримайся за мною і не шкодуй батога. Кінь вибачить. Якщо пси коло замкнуть — нам всім...
Полупуд не став договорювати до кінця. Та й потреби не було. Щоб здогадатися, чим закінчиться зустріч зграї озвірілих псів і двох людей — великого розуму не треба. Досить уяви...
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.