Читати книгу - "#Галябезголови"

Чорнобай наче тримав руку у полум’ї — так ясно відчував небезпеку, яка нависла над Галею. Перед самим від’їздом полковник підкликав Чорнобая до вікна, глянув йому в очі.

— Двадцять відсотків! — сказав.

— Мені?

— А кому ж? Двадцять! Ти вже порахував, скільки то? Сто шістдесят тисяч баксів!

— Так! Сто шістдесят, — сказав Чорнобай.

— Сподіваюся, не треба пояснювати, у якому разі в тебе є шанс отримати таке бабло?

— Не треба.

— Так зроби собі послугу! У тебе он тачка… іржава!

— Вона просто брудна.

— Та по цимбалах! — відрізав полковник. — Допоможи мені й собі. Домовилися?

— Домовилися, — відповів.

Як тільки слід непроханих гостей зник з обійстя, рвонув до позашляховика — мчати до Києва, змусити Галю сказати йому правду, бо без того Чорнобай не зможе загасити вогонь ні за яких умов: ані у разі, якщо невістка ні в чому не винувата і її треба захищати, ані у разі, якщо причетна до злочинів. Чорнобай давно зрозумів: у кожній людині в тисячу разів більше загадок, ніж здається, а в житті легко може статися те, чого не мало б статися нізащо.

Вже сів за кермо, завів двигун, та зупинив себе, бо — стоп! Тихо, тихо! Треба вичекати хоча би хвилин двадцять, бо чоловік Юлі хоч і скидається на млявого старого колобка, та в очах стільки розуму, хитрості і ницості, що краще дати полковникові від’їхати від Затятового подалі, перш ніж самому рушати з місця.

Задумався… Юля, салон краси, кейс із грішми… Чому поліціянт так рве серце? Кейс — їхній із Юлею? Рука потяглася до мобільного, щоб зателефонувати Антону Черпаку: той точно в курсі всіх мутних схем! Вчасно зупинився. І не тому, що ранок іще не добіг і до шостої.

— Поки у мене замало інформації для того, аби Антону запитання ставити, — розумів.

Сонце першими промінчиками лиш блимнуло на обрії, коли Чорнобай виїхав із Затятового. За годину під’їжджав до Пушкінської у центрі столиці. Тут, у квартирі номер п’ять старовинного будинку, мала би ховатися невістка. Зупинив автівку біля сусіднього будинку. Роззирнувся: нікого. Повільно пішов до арки… Чорнобаєві подобалися арки, через які входиш у закритий з трьох боків затишний дворик. Може, тому що більшу частину свого п’ятирічного добровільного вигнання провів у гарячій Гранаді. Пройшов через арку у дворик і… побачив червону «мазду». Зупинився під аркою, роззирнувся: Тьома? Значить, Галя сховалася тут і покликала сюди Тьому?

Галя і Тьома стояли під старезним голим дубом біля під’їзду — схвильовані, збуджені. Чорнобай відступив убік, за мішки будівельного сміття, звалені при стіні, завмер. Чув кожне слово.

— Галю, дівчинко, ти не розумієш? Вихід тільки один: сказати, де гроші! — ледь стримуючи роздратування, вмовляв дружину майбутній психолог.

— Тьомо, я не знаю, де ті гроші! Знаю, де кейс.

— Який кейс? Забудь про кейс!

— Чому?

— Та тому! Просто забудь! Де гроші?

— Не знаю.

— Галю, невже після всього ти не довіряєш мені? Я тебе цієї ночі врятував! Мене цілу ніч допитував полковник Жадкін! Чоловік твоєї хазяйки з «Белли»! Завалив до нас зі своїми горилами… До ранку тільки одне: де дружина, де дружина?! — брехав натхненно.

— Тьомо, нащо ти сказав, щоб я тікала? Треба було залишитися! Я б сама відповідала на їхні запитання!

— Галю, якби ти залишилася, тебе би вже…

— Вбили? Тьомо, мене хоче вбити чоловік Юлії Володимирівни?

— Дівчинко! От подумай сама: можна вкрасти вісімсот тисяч баксів і залишитися живою?

«Твою мать… Чому Тьома бреше? Невже просто хоче бабла? А! Певно, полковник і йому пообіцяв відсоток? Тьома ж просто цитує Юлиного чоловіка», — Чорнобай насупився, визирнув з-за мішків з будівельним сміттям, бо хотів бачити обличчя невістки і сина. Артем стояв під дубом з виразом мужнього героя на лиці, який тільки-но врятував світ од неминучого кінця, і тепер, після того всього, герою відмовляють у якійсь дрібниці, і це настільки образливо і несправедливо, аж хочеться йти геть!

— Знаєш… Піду! — сказав Тьома, бо насправді сильно хотів спати. Учора всю ніч бавився у постелі з вигадливою Женею Лисицею, під ранок зателефонувала Галя, і хоча це стало гарним приводом відправити Женю з квартири на Березняках додому, але ж і поспати не вдалося, бо поїхав до дружини. А поки їхав, встиг поговорити і з полковником Жадкіним, який вимагав результатів. «Сьогодні Галя мені зізнається», — пообіцяв. Так щось не дуже виходило!

Галя обхопила Тьому обома руками, притулилася до нього.

— Куди? Я з тобою…

— Ні! — відсторонив її, дивився ображено. — Тут поки побудь! Ти на скільки квартиру орендувала?

— На… тиждень, — збрехала. Торкнулася Тьоминої руки. — Тьомо, який сенс мені ховатися? Краще піти до Жадкіна і признатися…

— У чому, Галю?! Признайся мені!

— У тому, що я нічого не знаю, Тьомо! Чому ти мені не віриш?

— Галю, ти не можеш нічого не знати! — психонув. — Ти свою хазяйку кавою облила, аби допомогти злодюжці з кейсом втекти! А потім злодюжку вбивають! Та кейса у нього немає! А тебе разом із вбивцею камери відслідковують, коли ви з Києва виїжджаєте! І раптом з’ясовується, що кейс у тебе! І як після всього того ти можеш «нічого не знати» про гроші?! Ти з мене знущаєшся?!

Галя завмерла. Ошелешено дивилася на Тьому, очі питали: звідки ти все те знаєш, Тьомо?

— З Юрком маю поговорити… — прошепотіла.

— Хто такий Юрко?

— Хлопець, який… дав мені кейс… коли висадив з автівки біля повороту на Затятове.

— Тобто твій Клайд? — недобре запитав Тьома. — Так він мертвий!

— Господи! — так відчайдушно схлипнула Галя, що навіть Андрій Чорнобай повірив: Галю з Юрком пов’язує щось більше, ніж випадкова зустріч на початку березня.

— Дідько, ти таки шльондра! — Тьому теж вразила щирість, з якою Галя сприйняла новину про загибель Консуматенка. — Ти спала із ним? Зараза від нього? Кажи! Від нього?! Він тебе СНІДом заразив?!

Галя закам’яніла. Дивилася на Тьому зацьковано і водночас гнівно, ображено, хапала ротом повітря, аби вдихнути, та не могла. Не виходило. Хитнулася. Так