Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Я шукав людину. Ніколи досі її не бачив, та все ж знав, що розпізнаю, коли знайду. Шукав не навмання, не наздогад. Не вагаючись, звертав із вулиці на вулицю; не боячись заблукати, петляв хитромудрими лабіринтами переходів.

І ось я спинився перед низькими дверима оселі з тесаного каменю. В ній міг би проживати заможний ремісник. Я ввійшов туди, не постукавши. У доволі бідно умебльованій кімнаті, світло в яку сочилося через єдине віконце з ромбічними шибками, було двоє: чоловік і жінка. їх зовсім не обходило моє вторгнення. Природна річ, так і буває в снах. Не розмовляли, сиділи зосібна, знерухомілі й маркітні.

Молода огрядна жінка була дивної похмурої краси, з гарними блакитними очима. Як сьогодні, пам’ятаю вираз на її лиці, а ось його рис уві сні не розгледів. Жінчині плечі окутував шотландський плед. Чоловік був старший від неї, брюнет зі злим обличчям, загрозливим через довгий шрам, що тягнувся від лівої скроні навскіс до чорних вусів. У тому сні шрам, видавалося, був чимось окремим від чоловіка, – не можу інакше висловитися, – не належав йому. Першої ж миті, тільки-но побачивши цих людей, я вже знав, що вони подружжя.

Що було далі, пам’ятаю не дуже чітко. Все змішалося й розплилося. Мабуть, це через проблиски свідомості. Наче дві картини – сцени зі сну і дійсність – злилися, наклались одна на одну; а тоді перша з них, помалу бліднучи, щезла, і я отямився в порожній халупі, спокійний, свідомий себе.

Зник мій безпричинний страх. Розплющивши очі, я побачив, що вогонь не погас. Запломенів, бо впало в нього поліно, і знову освітлював хижку. Напевно, я спав лише кілька хвилин.

Звичайнісінький, здавалося б, сон так сильно вплинув на мене, що куди й ділася сонливість. Трохи перегодивши, я звівся, згріб докупи головешки і, закуривши люльку, заходився по-сміховинному докладно й ретельно метикувати над своїм видінням.

Навряд чи зміг би я тоді пояснити, чому воно варте такої уваги. По якійсь хвилині роздумів упізнав місто мого сну – Единбург, у якому я ніколи не бував. Отже ж, якщо цей сон і був спогадом, то спогадом картин та описів. Те, що я розпізнав місцину, вразило мене. Щось у мені вперто, наперекір волі та здоровому глузду, наполягало, на необхідності визнати правдивість видіння. І ця невідома сила заволоділа моєю мовою.

– Цілком певно, – мимоволі мовив я вголос, – що Мак-Ґреґори приїхали сюди з Единбурга.

Цієї миті ні зміст цих слів, ані те, що вони вихопились, не здивувало мене. Здавалося цілком природним, що я знаю прізвище людей з мого сну й кілька подробиць з їхнього життя. Одначе небавом мені сяйнула думка, що все це – нісенітниця. Засміявшись, я вибив попіл із люльки і знову простягнувся на лежанці з галуззя і трави. Лежачи, знічев’я вдивлявся у вогонь, що помалу згасав. Я не думав ні про свій сон, ані про своє оточення. Зненацька один-єдиний пломінець скорчився й, вистріливши вгору, вирвався з попелища. Розтанув у повітрі. Запала суцільна пітьма.

І тут же – не встиг іще той язичок полум’я згаснути – пролунав глухий тупий удар, якесь важезне тіло гепнулося на підлогу й затрясло нею. Я зірвався, сів і потягся за рушницею. Мабуть, якась звірина вскочила в хижу через вікно. Вутла будівля ще тремтіла від падіння, коли почувся відгомін ударів, човгання ніг по підлозі. А тоді – здавалося, поруч мене – пронизливий зойк жінки в агонії. Такого моторошного крику я ніколи не чув, навіть уявити собі не міг. Мені перехопило подих. Якусь мить я не тямив себе з жаху. На щастя, намацавши врешті рукою рушницю й відчувши знайомий дотик, трохи оговтався. Скочив на ноги, напружено вдивляючись у морок. Несамовитий крик стих, натомість чути було ще страшніше – слабкі уривчасті схлипування живого створіння при смерті!

Мірою того як мої очі призвичаювалися до тьмяного світла від жару багаття, перед ними спершу проступили обриси отворів дверей і вікна, чорніші, ніж тло стін. Відтак я розрізнив стіни та підлогу й нарешті зміг охопити поглядом усю кімнату, вздовж і впоперек. Але тут нічого не було, скрізь панувала мертва тиша.

Тремтячою рукою я знову розпалив вогонь і, досі стискаючи рушницю, пильно оглянув всю кімнату. Ані знаку, що хтось побував у цій халупі. На запорошеній підлозі лише мої сліди, інших нема. Я закурив люльку, відірвав кілька дранок від внутрішнього обшиття стін – аж ніяк не хотів іти по паливо надвір, у темряву – й перебув решту ночі, курячи, роздумуючи та підтримуючи багаття. За жодні скарби світу я не дав би йому згаснути.

Кілька років по тому я зустрівся в Сакраменто з чоловіком на прізвище Морґан, до якого я мав рекомендованого листа від мого приятеля із Сан-Франциско. Якось, вечеряючи в Морґановому домі, я побачив різні трофеї на стінах – свідчення про замилування до мисливства. Виявилося, що господар оселі справді завзятий ловець. Розповідаючи про один із випадків на полюванні, він згадав околиці, де я зазнав тої дивної пригоди.

– Пане Морґан, – раптово спитав я, – чи знаєте ви місцину, яку звуть Макарґерів яр?

– Ще б пак, – відповів він. – Не хто інший, як я торік повідомив газетярів, що там знайдено людський кістяк.

Про це я не знав. Газети опублікували новину, коли мене не було тут, на Заході.

– Між іншим, – зауважив Морґан, – назву яру спотворили. Правильніше було б «Мак-Ґреґорів яр». Моя люба, – звернувся він до дружини, – пан Елдерсон трохи розхлюпав своє вино.

М’яко сказано. Насправді ж я впустив келих з вином на підлогу.

– Колись у тому яру стояла стара халупа, – озвався Морґан,

коли були усунуті наслідки моєї незграбності. – Перед тим, як я побував там уперше, вона завалилася. її зруйнували, а уламки порозкидали навколо. Позривали, одна по одній, дошки підлоги. Поміж двох балок-ліґарів, які ще лежали на місці, ми з приятелем зауважили рештки шотландського пледа. Придивившись, виявили, що він окутував плечі жінки, від якої небагато залишилося. Кістки, місцями покриті клаптями одежі та бурої сухої шкіри. Одначе згляньмося на мою дружину, – докинув, усміхнувшись, Морґан.

Слушно. По цій пані було пізнати радше огиду, ніж співчуття.

– Одначе мушу-таки сказати, – повів далі хазяїн дому, – що череп був проламаний у кількох місцях